Журнал о.Негребецького

1990-го року делегація Верховної Ради вперше літала за океан, у братню Америку. Чого - я вже не пам'ятаю. Пам'ятаю, коли вже повернулися. Бо багато розказували, давали інтерв'ю про передовий досвід ЗСА взагалі, та української діаспори зокрема. Колеги-журналісти розповідали, як у Баришполі депутати, не зважаючи на партійні та світоглядні розбіжності та належність чи до Народної ради, чи до реакційно-комуняцькою "групи-239", зворушливо допомагали один одному тягти коробки, торби, саквояжі з накупленим добром.
Один з тих депутатів був бідний, грошей на коробки, торби, саквояжі не мав і тільки й зміг купити в заморському універмазі, що домашні капці дружині. Дружина була рада й тому - поки не виявила, що обидва капці - на ліву ногу.
Потім той депутат кілька разів заходив у Секретаріат Руху, напитував, чи ніхто не летить в Америку - щоб зайшов у магазин та поміняв капці на парні. Так і не знайшов. Поки капці не зносилися, жінка щодня вставала з лівої ноги...

Колись мешкав у абсирантському гуртожитку на вулиці Ежена Потьє. Тоді ще не було інтернету, і люди спілкувалися через листи - такі списані кривими буквами аркуші паперу, які вкладалися в конверти і за невелику плату особлива організація - пошта - доставляла їх іншим людям. У гуртожитку для листів була спеціальна розкладка, однак листоноші найчастіше вивалювали листи купою на стіл перед нею. Поки знайдеш листа, адресованого тобі, мусиш передивитися листи, писані всім. І здивувало мене, що нарід не знає, як правильно писати ім'я-прізвище дядька, котрий створив вірша до партєйного гімну "Інтернаціонал". Добре їм, французам, у них Ejen Pottier - і все ясно. А в нас... Патье, Питье, навіть Понтьє. Эльжен Питье, улица Э.Жена Потье, Еже Напотьє - і ще безліч варіантів.
* * *
Мій відділ цитології Інституту ботаніки стояв на вулиці Великій Житомирській. У службових документах скорочували, заліською говіркою, звісно: Б.Житомирская. Мене це обурювало - ну хто така Б.Житомирская? Ну що за фривольні двозначності? Я пропонував скорочувати інакше: Большая Ж.
Один час та вулиця носила ім'я Саші Горовіца. Це був комсюк, який поперся на чолі загону большів у Трипілля, де була республіка отамана Зеленого, бороти повстанців. Сашу з дружбанами, звісно, розстріляли й кинули рибі в Дніпро. Кавуністи назвали це потім "Трипільська трагедія" і в замкненому клубі у Великому Букрині на стіні висіла шедеврально-лубкова "картіна", на якій злі буржуазно-націоналістичні куркулі з банькатими очима по-звірячому розстрілюють героїчних комсомольців. Під картиною на стелажах шаруділи листям колгоспні шовкопряди, снували нитку в світле капіталістичне майбуття.

І заодно.
Переспів "Інтернаціоналу" Миколи Вороного - просто геніальний.
В нужді та в утисках ми бились,
А з наших жил точили кров.
Над нами багачі глумились,
А ми... корилися їм знов.
Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску:
Вже промінь щастя нам засяв.
Не треба прав без обов'язку
I обов'язку, що без прав!

Ти ба, вже два десятиліття минуло, як українознавчий клуб "Спадщина" стояв на 70-му, здається кілометрі Житомирської траси.
Від Києва до Львова...
У кумедній шапочці й темний вакулярах - то я



( Read more... )

Складається в мене враження, що Янукович насправді хоче "здати", чи "злити" вибори косатій. А то навіщо б він завозив у столицю масовку (жодної потреби в цьому нема), навіщо б "створював картинку для аранжєвих телеканалів"? Навіщо вякав про участь України в "Північному потоці"? А головне - з якого дива всі його гасла в досить небайдужому до мовних питань Києві написано вийнятково заліською говіркою? Хоче розбудити сонних, викликати роздратування й відторгнення?

Дивлюсь, як ловко нам підсунули Юлю і згадую, на якій полиці лежить книжка Кара-Мурзи про маніпулювання свідомістю мас.

Ох я сміятимусь, коли через рік усі згадуватимуть, як добре жилось "прі Ющєнкє". Газ проводили, машини купляли, по Єгиптах-Туреччинах їздили.
Аби не крізь сльози.

Купляю на базарі картоплю. Картопляна тітка нагнулась за прилавок до мішка, набирає. Бачу - підходить один знайомий артист з жінкою, прямо до мене. І питає: "По чому ваша картопля?" Цілком серйозно. Зітхнувши, відповідаю: "Я не картоплею торгую". А я ж годину був у нього в прямому ефірі (він ще й ведун), працював з ним у студії на дубляжі. Мабуть, на базарі вигляд у мене органічніший.

Зранку будить домофон. Якісь подарунки, кажуть, зійдіть униз, візьміть. Пішов. Стоять великі картонні ящики фабрики "Конті". Двірничка дає мені три великі новорічні набори цукерок - бо троє дітей. "Знаєте, од кого?" - питає. "Не знаю", - кажу. "А за кого будете голосувать?" "За кого захочу". "Це од Юлі! Беріть, беріть!". Узяв. І думаю - який абсурд. Серйозні речі, доля держави, доля суспільства - і намагання вплинути на "волевиявлення" кілограмом цукерок. Яка ж розумная тому альтернатива? Монархія? Диктатура?
Думаю, найкращий би був такий цикл: абсолютна монархія - конституційна монархія - демократія - трошки анархії - диктатура - монархія... І так далі "в кулко".
Чи тільки диктатура з якоюсь противагою, зі школами управлінців, з аспірантурою для майбутніх диктаторів.

"В савєцком саюзє сєкса нєт". Бабуся на тому телемості Познера з Донаг'ю, звісно, мала на увазі не статеві зносини, а всіляку там еротику. Бо про порнографію їй і в страшному сні не могло подуматись. А між тим еротика була. Найбільше - в кінах. В "Рамансє а влюбльонних" артистка Корєнєва показувала глядачеві все, що він смів побачити. У "Зорі сдєсь тіхіє" була сцена в лазні - цицьки, кучеряві лобки, білі дупи. Щоправда, працювала народна цензура - кіномеханіки тихцем вирізували кадрики з голими тітками, щоб роздивлятися з друзями, і тому від села до села сексу в кіні ставало дедалі менше, а голі тітки на екрані дриґалися, наче епілептичні. У Гнильці, найдальшому селі, глядачі бачили тільки, як старшина заходить у лазню - і як виходить. А ще ж був журнал "Здарофьє", в котрому вчили основ сексуального здоров'я. Одно слово, було де зацікавленому знайти, на що помастурбувати, чим розширити обрії своєї сексуальної ерудиції. Читання й обговорення книжки "Статеві розлади" ми внесли були в план громадської роботи нашої академічної групи. У медбібліотеці у вільному доступі був Фройд.
В савєцком саюзє і реклами "не було". Але вона була. Пам'ятаю: "Івасик працює завзято, щоб туфлі у мами красиві були на свято" - реклама вакси для взуття. "Тільки до чаю соломку вживаю" - реклама ясно чого. "Нєжнає мяса етай малєнькой рибкі адінакова нравіцца і взрослим і дєтям" - реклама мойви. Про рекламу ощадної каси ("накапіл - і путьовку купіл") та грошово-речових лотерей не хочу й згадувати.
Та загалом і "сєкса" і реклами було знааааааааааааачно менше. І, знаєте, той світ без реклами та мальованого сексу не був такий страшний, як нас іноді лякають рекламщики. Він був страшний іншим - відсутністю товарів, засмальцьованими їдальнями, єдиним політднем, громадськими дорученнями, внесками, суботниками, парторгами-профоргами... І загальною сірістю в кролячій шапці...

Ну оце в п'ятничку закінчився третьий конкурс од видавництва "Гранї-Т", який називається "Золотий лелека", і в якому я член жюрі вже третьий рік (єдиний там такий "старослужащий"). Підвели риску, підсумували підсумки. Цей (тобто - той, 2009) рік було дві номінацїї - "Пригодницька повість" та "Чарівна казка". Що сказати? Пригодницьких повістей було мало, більшість із них гівна варті. Тому першого місця вирішили не присуджувати. На другому один дядько, який написав надзвичайно динамічний, багатий на цїкаві деталї мужчинський дїйовик. Але... До нього, як до Миколки Островського, треба Маріетту Шаґінян, щоб усе переписати. Прибрати сєку, всілякі недоречностї, бога з машини тощо.
Зате казоооооок, ой скільки було казок! Утї-путї, усю-сю, про котиків та собачок. Ми навіть жартували, що треба додати відзнаку "за краще висвітлення собачої теми". Когось там обрали на перше місце з собакописців, не памнятаю.
Ще одне цїкаве - багацько писунів з Луганська, Донецька, Севастополя. Оце вам нате - узкоязичниє рєґіони, узкоязичниє рєґіони. Зате не було зі Львова, Франківська тощо.
Загальний рівень грамотностї значно вищий, нїж перші два роки.
Висновок - народ писати дуже хоче, але ще не дуже вміє. Новітньий класик дитячої лїтератури ще ся не народив, але вже стукає ніжкою в пуз.

Ніяк не вдається ставити в дописи фотки. Раніше ж ставилися і з кантюпера, а тепер навіть зі скрапбука не можу. Мені так нецікаво.
Заведу краще блоґ на блоґспоті, може, там менше буде матючників і збоченців.
Завів.