З ПРАДАВНЬОГО ЖИТТЯ
Jan. 9th, 2010 11:34 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegЗоологію безхребетних викладав у нас професор М-ч. Читав лекції і проводив колоквіуми. Один з перших колоквіумів був про найпростіших. Мені випало відповідати про амебу Entamoeba histolitica – мовляв, у тропічних країнах вона викликає амебну дизентерію, яка характеризується кривавим поносом…
– Стривайте, – перебиває мене професор. – “Понос” – це російське слово. Русизм. Як воно буде українською?
– Е-е… – не можу з ходу второпати.
– У самого з голови вискочило, – тре лоба професор. – Я ж давав вам на лекції… Як же воно…
Мені на язик проситься щось нехороше, я червонію й мовчу. Невже шановний викладач, доктор біологічних наук і професор старого гарту з гімназійною освітою може вимагати такого слова?! А він усе таки наполягає.
– От крутиться в голові, а згадати не можу. Хто пам’ятає?
Група спантеличено мовчить. Нехороше слово на моєму язиці більшає, міниться відмінками…
– Ну як же “понос” буде по-українськи? Як?
Я й рота роззявив, голосові зв'язки вже напружились
– Ну нехай, сідайте, – махає рукою професор. – Ідемо далі.
Моя відповідь полегшено ховається за гландами. Колоквіум триває, колеги-студенти відповідають… І аж під кінець професор раптом ляскає себе долонею по лобі.
– Згадав! Згадав, як буде українською “понос”!
Бачу, що вже вся група згадала.
– “Пронос”, от як!
Усі повитріщали очі. Вони, як і я, були впевнені, що “срачка”.
* * *
Інший випадок міжмовних непорозумінь на біологічному ґрунті. Був у нас такий предмет – морфологія рослин. Тобто – будова рослин. На колоквіумі чи на заліку, не пам’ятаю, одна співгрупниця, родом з далекого села, відповідає про будову листка. Видно, що вчила з російського підручника, але російською висловити думку не може, не може й перекласти, тож відповідає лютим суржиком.
– Оте місце, де черешок листка відходить від стебла, називається “листове влагаліще”.
– А українською як? – питає викладач Бр-он.
Дівка кругловидо і ямковощічно мовчить.
– Я ж давав на лекції, згадуйте.
Дівка мнеться й шаріється.
– Ну, ну, – заохочує доцент. – Починається на “пі…”
Дівка стає лицем схожа на радянський прапор.
– Ну, ну, – не вгаває доцент, – п’ять букв, пі… пі…
Дівка вже бурякова.
– Пі.. пі.. Ну! Пі…
– …зда… – видихає дівка.
Доцентові забиває дух.
– Та ну що ви!!! Що ви!!! ПІ-ХВА!!! – на всю авдиторію шепоче він…
* * *
Видатна особистість моїх років навчання – завкатедрою фізіології та біохемії рослин Дмитро Пилипович Проценко. Коли він у нас викладав, то мав років 75. І відповідні до цього віку завихрення. Наприклад: усе життя Дмитро Пилипович балакав українською, а на старість його раптом “перемкнуло”, він заговорив чудернацькою “російською” з бездоганною українською ортоепією. “Дєточкі, вчітє рускій язик, ето вам очінь пригодіцца в жізні” – закликав, бувало, Дмитро Пилипович. На його лекції сходилися студенти з інших факультетів – так це було небуденно. Скажімо, розповідає лектор про якогось відомого біохеміка чи фізіолога рослин. “Такий-то”, каже. “Видающійся учоний, прикраснєйшєй душі чіловєк, но прідатєль родіни і п’яніца”. “Варвара Александровна Брілліант. Нєобикновєнного таланта учоная, красівая женщина, но нє могла отказать ні одному мужчинє”. Ще Дмитро Пилипович полюбляв виховувати студентство. Прийшла якось одна дівчина з курсу в новому пальті. Тоді, в епоху розвиненого соціалізму, дістати щось гарне було важко, практично неможливо – а вона урвала. Гарне таке, чи то теракотового, чи темно помаранчевого кольору пальтечко, довге, аж до п’ят. Зрозуміло, таке в університетський гардероб не здаси. От і сиділа в дівчина в тім пальті на першій парті. Дмитро Пилипович посеред лекції раптом підійшов до неї, зупинився.
– Фамількіна, – каже, – у вас новоє пальто?
– Да, Дмитрий Филлипович, вот, приобрела, – гордо відповідає Фамількіна.
– Посмотрітє всє на нійо, – звертається професор до курсу. А всі й так на неї дивляться. – Посмотрітє на єйо новоє пальто.
Усі заздісно: У-у-у-у…
А професор так скрушно:
– Відітє, ка-ка-я безвку-сі-ца?
* * *
У нашій академічній групі було восьмеро дівчат і я один - староста. Коли дівчата обговорювали свої дівоцькі питання, то спочатку виходили. А потім перестали, бо нонсенс - виходити вісьмом через одного. Усе шепотілися, шепотілися. Дедалі голосніше, потім звичайним тоном говорили, на мене вже й не зважаючи. І я мимоволі був у курсі, хто через кого переживає, в кого коли які дні, у кого затримка й чого. Потім почали по одній заміж виходити - і теж я мусив чути, що та як, і куди, і скільки. А як дітки пішли... І зціджування, і діатез, і ріденьким какало, і молочниці, і присипки... Хоч я намагався на слухати, а читати нечитаного в гуртожитку підручника з органічної хемії, та все одно це жіноче інформаційне поле мене огортало, пригнічувало, затягувало. Я страшенно боявся в такому оточенні втратити питомі чоловічі риси характеру, боявся обабитись. І нібито вдавалось триматися, все мужчинське було зі мною. А тоді якось... Якоїсь темної ночі... Мені приснилося... Що в мене на лівій панчосі петля спустила!!!
– Стривайте, – перебиває мене професор. – “Понос” – це російське слово. Русизм. Як воно буде українською?
– Е-е… – не можу з ходу второпати.
– У самого з голови вискочило, – тре лоба професор. – Я ж давав вам на лекції… Як же воно…
Мені на язик проситься щось нехороше, я червонію й мовчу. Невже шановний викладач, доктор біологічних наук і професор старого гарту з гімназійною освітою може вимагати такого слова?! А він усе таки наполягає.
– От крутиться в голові, а згадати не можу. Хто пам’ятає?
Група спантеличено мовчить. Нехороше слово на моєму язиці більшає, міниться відмінками…
– Ну як же “понос” буде по-українськи? Як?
Я й рота роззявив, голосові зв'язки вже напружились
– Ну нехай, сідайте, – махає рукою професор. – Ідемо далі.
Моя відповідь полегшено ховається за гландами. Колоквіум триває, колеги-студенти відповідають… І аж під кінець професор раптом ляскає себе долонею по лобі.
– Згадав! Згадав, як буде українською “понос”!
Бачу, що вже вся група згадала.
– “Пронос”, от як!
Усі повитріщали очі. Вони, як і я, були впевнені, що “срачка”.
* * *
Інший випадок міжмовних непорозумінь на біологічному ґрунті. Був у нас такий предмет – морфологія рослин. Тобто – будова рослин. На колоквіумі чи на заліку, не пам’ятаю, одна співгрупниця, родом з далекого села, відповідає про будову листка. Видно, що вчила з російського підручника, але російською висловити думку не може, не може й перекласти, тож відповідає лютим суржиком.
– Оте місце, де черешок листка відходить від стебла, називається “листове влагаліще”.
– А українською як? – питає викладач Бр-он.
Дівка кругловидо і ямковощічно мовчить.
– Я ж давав на лекції, згадуйте.
Дівка мнеться й шаріється.
– Ну, ну, – заохочує доцент. – Починається на “пі…”
Дівка стає лицем схожа на радянський прапор.
– Ну, ну, – не вгаває доцент, – п’ять букв, пі… пі…
Дівка вже бурякова.
– Пі.. пі.. Ну! Пі…
– …зда… – видихає дівка.
Доцентові забиває дух.
– Та ну що ви!!! Що ви!!! ПІ-ХВА!!! – на всю авдиторію шепоче він…
* * *
Видатна особистість моїх років навчання – завкатедрою фізіології та біохемії рослин Дмитро Пилипович Проценко. Коли він у нас викладав, то мав років 75. І відповідні до цього віку завихрення. Наприклад: усе життя Дмитро Пилипович балакав українською, а на старість його раптом “перемкнуло”, він заговорив чудернацькою “російською” з бездоганною українською ортоепією. “Дєточкі, вчітє рускій язик, ето вам очінь пригодіцца в жізні” – закликав, бувало, Дмитро Пилипович. На його лекції сходилися студенти з інших факультетів – так це було небуденно. Скажімо, розповідає лектор про якогось відомого біохеміка чи фізіолога рослин. “Такий-то”, каже. “Видающійся учоний, прикраснєйшєй душі чіловєк, но прідатєль родіни і п’яніца”. “Варвара Александровна Брілліант. Нєобикновєнного таланта учоная, красівая женщина, но нє могла отказать ні одному мужчинє”. Ще Дмитро Пилипович полюбляв виховувати студентство. Прийшла якось одна дівчина з курсу в новому пальті. Тоді, в епоху розвиненого соціалізму, дістати щось гарне було важко, практично неможливо – а вона урвала. Гарне таке, чи то теракотового, чи темно помаранчевого кольору пальтечко, довге, аж до п’ят. Зрозуміло, таке в університетський гардероб не здаси. От і сиділа в дівчина в тім пальті на першій парті. Дмитро Пилипович посеред лекції раптом підійшов до неї, зупинився.
– Фамількіна, – каже, – у вас новоє пальто?
– Да, Дмитрий Филлипович, вот, приобрела, – гордо відповідає Фамількіна.
– Посмотрітє всє на нійо, – звертається професор до курсу. А всі й так на неї дивляться. – Посмотрітє на єйо новоє пальто.
Усі заздісно: У-у-у-у…
А професор так скрушно:
– Відітє, ка-ка-я безвку-сі-ца?
* * *
У нашій академічній групі було восьмеро дівчат і я один - староста. Коли дівчата обговорювали свої дівоцькі питання, то спочатку виходили. А потім перестали, бо нонсенс - виходити вісьмом через одного. Усе шепотілися, шепотілися. Дедалі голосніше, потім звичайним тоном говорили, на мене вже й не зважаючи. І я мимоволі був у курсі, хто через кого переживає, в кого коли які дні, у кого затримка й чого. Потім почали по одній заміж виходити - і теж я мусив чути, що та як, і куди, і скільки. А як дітки пішли... І зціджування, і діатез, і ріденьким какало, і молочниці, і присипки... Хоч я намагався на слухати, а читати нечитаного в гуртожитку підручника з органічної хемії, та все одно це жіноче інформаційне поле мене огортало, пригнічувало, затягувало. Я страшенно боявся в такому оточенні втратити питомі чоловічі риси характеру, боявся обабитись. І нібито вдавалось триматися, все мужчинське було зі мною. А тоді якось... Якоїсь темної ночі... Мені приснилося... Що в мене на лівій панчосі петля спустила!!!
