ВУЛИЧНЕ

[zieg]

Колись мешкав у абсирантському гуртожитку на вулиці Ежена Потьє. Тоді ще не було інтернету, і люди спілкувалися через листи - такі списані кривими буквами аркуші паперу, які вкладалися в конверти і за невелику плату особлива організація - пошта - доставляла їх іншим людям. У гуртожитку для листів була спеціальна розкладка, однак листоноші найчастіше вивалювали листи купою на стіл перед нею. Поки знайдеш листа, адресованого тобі, мусиш передивитися листи, писані всім. І здивувало мене, що нарід не знає, як правильно писати ім'я-прізвище дядька, котрий створив вірша до партєйного гімну "Інтернаціонал". Добре їм, французам, у них Ejen Pottier - і все ясно. А в нас... Патье, Питье, навіть Понтьє. Эльжен Питье, улица Э.Жена Потье, Еже Напотьє - і ще безліч варіантів.
* * *
Мій відділ цитології Інституту ботаніки стояв на вулиці Великій Житомирській. У службових документах скорочували, заліською говіркою, звісно: Б.Житомирская. Мене це обурювало - ну хто така Б.Житомирская? Ну що за фривольні двозначності? Я пропонував скорочувати інакше: Большая Ж.
Один час та вулиця носила ім'я Саші Горовіца. Це був комсюк, який поперся на чолі загону большів у Трипілля, де була республіка отамана Зеленого, бороти повстанців. Сашу з дружбанами, звісно, розстріляли й кинули рибі в Дніпро. Кавуністи назвали це потім "Трипільська трагедія" і в замкненому клубі у Великому Букрині на стіні висіла шедеврально-лубкова "картіна", на якій злі буржуазно-націоналістичні куркулі з банькатими очима по-звірячому розстрілюють героїчних комсомольців. Під картиною на стелажах шаруділи листям колгоспні шовкопряди, снували нитку в світле капіталістичне майбуття.

І заодно.
Переспів "Інтернаціоналу" Миколи Вороного - просто геніальний.
В нужді та в утисках ми бились,
А з наших жил точили кров.
Над нами багачі глумились,
А ми... корилися їм знов.
Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску:
Вже промінь щастя нам засяв.
Не треба прав без обов'язку
I обов'язку, що без прав!