zieg: (Default)
Там якісь карлики роблять якісь імбецильні заяви, а мені воно якось до спини. Витяг лісапета, обтер його од павутиння й пороху (не прахосмухачкою) і проїхав 24 кілометри - і добре мені. На луках людей мало, бо кліщі - і це чудово. Поки не покличуть на вакцинацію - я у внутрішній еміграції. Але сідло поміняю на м'якше.
zieg: (Default)




Аткуда ані знают, што я русскій?




Болгарський народний сувенір - кокосова сумочка.
zieg: (czmo)


Років півтора тому на прямому ефірі УТ-1 підсунули мені капосне питання, типу - що за ідіоти-нацики вигадують на голову нам, російськомовним, такі дикі слова, як "автопрахосмухачка". Я не повірив, а оператор тут же мені показує мобільника зі сфотканою "автопрахосмухачкою" - очевидно, капосне питання він же сам і підсунув. Згодом виявилося, що це болгарське слово і нацики ні при чому.
А ще є "водка внос", і "промишлени стоки", і "потник"...
zieg: (czmo)
У сусідньому з нашим дворі у Несебрі був ресторанчик. Навіть не ресторанчик, а так - тьху. Харчевня, з назвою "Пиле на грил", з заляпаною курячим жиром підлогою... І щовечора там співала співачка, молода дівчина. Сильний красивий, цікаво забарвлений голос, прекрасне виконання сучасних болгарських і, здається, сербських, пісень, балад... Жодна з наших розкручених співуль у підметки їй не годиться. Навіть Кароліна. Ресторан не телебачення, халтура не проходить. Та іноді співачка починала співати болгарські народні пісні - і хотілося залізти під матрац. Ву-ву-ву, одноманітне, однострунне виття. Я відзначив ще в часи перших відпочинків у братній країні - українські народні пісні в тисячу разів кращі за їхні. Проте... що ж воно сталося з нашим співучим етносом? Чуємо Ґайтану, Таню Ліберман, Кароліну Куєк, Джамалу, а на противагу їм можемо виставити Василя Васильцевого та Анжеліку Рудницьку...
zieg: (Bufo_viridis)
А тільки шукає собі коритця зі смачними помиями
http://mentbuster.livejournal.com/275762.
Поки він був міністр, особливо у шпиталі, я на його честь називав "лежачих поліцаїв". "Луценки" - не так гарно звучить.
zieg: (tanczyk)
Вилетіли з Бурґаса, здійнялись у синє небо понад хмари. Стюардеса випхала возика з сухими бутербродами... і раптом друга їй махає - пхай його далі, геть з проходу. І заусміхались обидві так херово... Та, котра блондинка, оголошує, що, мовляв, у зону турбулентності входимо, пристібніть паски і в нужник не ходіть. Справді, турбулентність, туди-сюди, вгору-вниз - але що нам після з'їжджалок в аквапарку? Ніщо. Одначе білявка заусміхалася ще херовіше, та й каже: "Літак здійснює аварійну посадку в Одесі, роззуйте туфлі на каблуках, познімайте окуляри, сядьте отако, головою вниз, руками обхопіть голову" - і так далі. Літак напівпорожній, тому повної гами реакцій не бачив, та все ж... У задньому ряду дві тітки й дядько витягли куплену в дьюті-фрі літрову пляшку бухла й почали смоктати з горла, пригощаючи сусідів через прохід. Одна тітка при цьому швидко-швидко примовляла: "Ето нам за наші грєхі, ето всьо за наші грєхі", дядько витяг звідкись іконку і запевняв навколишніх, що іконка нас усіх урятує, мій малий наполегливо повторював: "Я голодний!", його ідею похряцати в критичній ситуації підхопило ще кілька дітей, сусіди через прохід вимагали в стюардеси виноградного соку запивати передсмертне бухло, тітка, котрій належало бухло, лаяла дядька, бо він, гад, "паслєднюю каплю висосал", стюардеси запевняли батьків, що давати дітям їсти - щонайменше нерозумно, потім приносили виноградний сік і тицяли на бігу коробочки з канапками, а я собі думав, у нападі зоряної хвороби, що не такий я великий перець, щоб через мене гробити дорогий "Боїнґ-737-400"...
А потім слово взяв командир корабля й сказав, що були неполадки паливної системи правого двигуна, але все само собою виправилось і ми летимо таки на Київ.
А в Баришполі уздовж посадкової смуги блимали пожежні машини і було багацько "швидких". Зате багаж нам видали через п'ять хвилин. Отаке.
zieg: (Default)
Мед-горілочку не п'ю, але байдикую. Пляж, сонце, медузи, крем до і крем після, вечорами пішки в старий Несебр - розмазаний на кільканадцять вузьких вуличок Андріïвський узвіз зі зробленими в Китаï африканськими сувенірами. Хочеться нормального чорного чаю зі звенигородським сиром. Тут чаю "няма", а ролю сиру, якого теж "няма", грає кашкавал - липка субстанція, що в'язне в зубах. Однак жодноï ностальгіï не відчуваю, навпаки - мені тут подобається і я охоче купив би тут помешкання. Якби мав за що. За рік вивчив би болгарську мову й пішов би на телебачення перекладати американські мультики. І це не було б зухвало - бо в Украïні ïх перекладають люди, що знають украïнську десь так, як я зараз болгарську - і комплексами не мучаться.
З побутового: качанчик кукурудзи ("царевіца! млєчна царевіца!") коштує 2 леви = 1 евро. Дивовижно чисті й затишні дворики, романтичні черепичні дахи, привабливі крамнички, спокусливі ресторанчики. На пляжі - бецален зоне, тобто платна зона - абсолютно вільна. А за шворочками, що ïï обгороджують, на вузеньких смужечках перед прибоєм - наче шпроти лежать болгари, украïнці, поляки, мадяри, чехи. Жаліють 7 левів за парасольку і ще 7 левів за тапчан (1 евро = 1.95 лева). Позаторік, при тій самій ціні, такого не було. Криза, матері ïï нехай. На пляжі болгари поводяться геть як украïнці - смітять. Папірці, торбинки, бички - усе під себе. Увечері все це сяк-так прибирають цигани - обслуговування пляжів у ïхніх руках.
А гадські чайки - насправді ця пташка називається "мартин" - не тільки кигичуть, а ще каркають гірше за ворон. З самого ранку! Доводиться вставати раненько і йти купатися, поки чисте море й нікого нема. О! Вночі тут холодно.
zieg: (Default)
хоча Чорногорія краща.
Вирвався. Відпочиваю. Для далекого відпочинку не наскладав грошей, а на Болгарію для нас п'ятьох вистачило. Живемо в приватному секторі, наймаємо апартамент - три кімнати й кухня. З якогось ресторану добиває Вай-Фай, сиджу оце ввечері на балконі, на головою кигичуть чайки, п'ю чай і гуляю в І-неті. Несебар найменше нам сподобався з усіх тих болгарських містечок, де ми бували. Хоч пляж тут хороший, піщаний, море чисте. Та Созопол усе одно кращий - там є де погуляти вечорами, хоч пляж - з ракушнякового піску, який дуже липне до ніг і важко змивається. І ще в Созополі та в Поморєï на кожному кроці по п'ять ресторанчиків, де можна добре попоïсти, а тут ïх малувато. Зате багато точок, де прямо з вулиці можна взяти палачинку, піццу, дюнер, кебаб чи якийсь пиріжок з хитромудрою місцевою назвою. Італійське морозиво теж смачне. І НЕМА ЗАЛІСЬКОÏ ПОПСИ!!!! Самих заліщуків теж мало, та ще й якоïсь дивноï породи - не горлають і не матюкаються. І всі поголовно - з білими бровима. Видно вивели нову породу після розпаду совітів, бо раніше я таких не бачив.
Мораль: Засмагаймо, бо ми того варті!
zieg: (Default)
Пам'ятник лєнінові у Києві вже раз ламали. Не той, що на Бесарабці, а той, що на нинішньому Майдані. Поламали його тоді дуже ґрунтовно. Тепер на його місці - Балувана Галя. А рештки пам'ятника лежать у нас за озером. На них пісяють собачки й тренуються малолітні вандали.

zieg: (Default)
Забрав старших дітей з пластвого табору, де вони пробули в наметах 11 днів. Хороша організація "Пласт", хоч і дивує мене нескінченно галицькою термінологією кінця ХІХ століття - алярм, словний, стремитись, лятрина, гутірка - та принципово дивовижними наголосами - кУрінь, вихОвник тощо...
Позаторік навесні хлопці-пластуни ходили в похід, але не витримали труднощів, вирішили вертатись. Я поїхав по свого у вказане мені село. Довго блукав, шукав, відбив глушник... Кілька годин ждав. "Ось ми вже зайшли в село" - мчу на край села. Нема. Може, з іншого краю зайшли? Мчу на другий край. "Ми вже біля автостанції". Мчу до автостанції. Нема. Виявилось -- хлопці переплутали райони і сказали мені Бориспольський замість Баришівського. Але то таке.
У ту неділю в таборі був батьківський день. Подивували мене деякі батьки. Досі я вважав, що своїх дітей віддають у "Пласт" закоренілі націоналісти. А тут чую - одна пара говорить між собою заліським наріччям, друга... Третя... При чім говорить з таким акцентом, що чути - це нерідна їм мова. А з дітьми всі три пари спілкуються українською. Часто мама/тато - ламаною заліською, а дитя - українською. Цікаві психологічні спостереження.
zieg: (Default)

Ненавиджу бути редактором! Сидиш, сліпаєш, вичитуєш усякі дурниці, дивуєшся, як можна з таким знанням мов братися за переклад... Виписуєш перли...Read more... )

zieg: (StG-44)
Перечитую Клімова. Коли читав уперше, понад 10 років тому, то якесь не таке гостре було сприйняття. А тепер... Бачу цих дегенератів на кожному кроці. Чого в цієї поетеси очі дивляться в різні боки, точнісінько, як "образи" в їй "верлібрах"? Чого цей любитель дискурсу й постмодернізму тягне праву ногу? У цієї письменниці скривило рота... Ох як вони схожі на свої твори... А стільки їх в Інтернеті! Найперша й непомильна ознака інтернетного дегенерата - синдром Туретта, копролалія. Друга - пропагування дегенеративного "мистецтва", надуживання словами "дискурс" та "постмодерн".  Особливо помітно, що ім'я їм справді легіон, цими днями, коли біонегативні виродженці одностайно стали в обороні чергового висеру Саші Барона Коена... Радує те, що серед них багато, з дозволу сказати, українців. Якщо 90 відсотків  геніїв - виродженці, то існує шанс, що українські дегенерати нарешті виплодять генія.
zieg: (Default)
У суботу дивився телевізор. Чи є мені прощення? Є виправдання. Був у матері в селі, а вона той телевізор дивиться на регулярній основі, щодня - бо що ще робити пенсіонерці? Я з іншої кімнати чув спочатку якийсь кацапський серіал. Чи то я одвик од  їхнього наріччя, чи то при совітах воно не було таке гавкуче, таке маскфскає. Бє. А потім чую - співають української пісні, та так гарно, так по-народному. Не здержався, підійшов - народний хорчик. Автентичні баби зі щирими залізними зубами. Щось про льон. Пісня відверто авторська, однак манера виконання - така народна, що аж ого. Мати розказує, що це така передача по УТ-1 - "Фольк-м'юзік". Назва, звісно, жлобосиндромна. Потім ту саму пісню переспівує "професіонал". Пісню про льон переспівувала Марина Одольська. Давно її не бачив і не чув. Вилюдніла, не така страшна, як була. Голос гарний. Але естрадній ужимки, вихиляси - ну геть не личать до пісні і до публіки в залі, отієї самої щирозубої. Потім ще співали тітки, а за ними - співаки/співачки. За більшість було соромно - ну нема в людей смаку і що ти вдієш? І розуму нема, щоб одрізнити народну пісню від самопальної наспівки "розова-бірьозова". А найбільше було соромно за ведучу. От жлобиха. Ой дурне! Ой тупе! Бля-я-я...

Їхав назад у Київ і з Миронівки підвозив колоритного діда - у вишиванці, в капелюсі. Дід хрестився на кожну церкву, на кожен придорожній хрест - а їхав у тур по київських монастирях. Молитися. Розговорилися про релігію, про патріархати. Він - з Київського. Розповідав про Гарафіну Маковій, наполегливо радив передплатити газету "Економічно-благочестивий вісник". І сказав слова, які перед тим крутилися в моїй голові: "Я вчора согрішив - подивився телевізор..."
zieg: (Default)
Через блискавку на Рівненщині довго ходив сам не свій. Не вірю у випадковості. Надто довгий перелік людей, яких я знав особисто і які загинули нібито випадково. Ще й Богодар Которович помер у ті ж самі дні. У 2008-му чогось померло стільки українців. Невже все тільки випадковості? У  2009-му "випадкові" смерті тривають...
zieg: (Default)
Вранці я вийшов з "Притулку безсоння" годині о восьмій і якийсь час провів у Паркінґтоні. Мене переслідували видива невмілої страти. Думаючи, що патрони в автоматичному пістолеті за тиждень бездіяльності могли зіпсуватися, я їх повиймав і вставив нову обойму. Я так старанно змастив Кореша, що тепер не міг те мастило відтерти. Замотав його ганчіркою, наче покалічену кінцівку, а в іще одну ганчірку загорнув жменю запасних набоїв.

По дорозі до вулиці Ґріма мене супроводжувала гроза, та коли я під'їхав до маєтку, сонце з'явилося знову, червоне, мов матрос, а пташки верещали в промоклих паруючих деревах. Вигадливий і ветхий будинок стояв мов очманілий, відображаючи мій власний стан, бо коли ноги мої торкнулися пружної і хиткої землі, я зрозумів, що перестарався з алкогольною стимуляцією.

Стримана іронічна тиша відповіла на мій дзвінок. У гаражі, однак, стояла його машина, цього разу чорна відкрита. Я спробував постукати. Дубль-нікого. Роздратовано буркнувши, я штовхнув двері – і, як приємно, вони відчинилися, наче в середньовічній казці. Тихо зачинивши їх за собою, я пройшов через просторий і дуже потворний хол; зазирнув у суміжну вітальню; помітив гору немитих склянок і келихів, що височіла на килимі; вирішив, що хазяїн і досі спить у хазяйській спальні.

Read more... )
zieg: (StG-44)
Це вже 20 років минуло, як був це й похід, організований Товариством Лева. Такі цікаві були часи, цікаві люди... Пішки обходили села, збирали фольклор, спогади про УПА. Я й Микола Жарких - на велосипедах. Я міряв радіаційний фон, а Микола фотографував церкви... А потім попливли по Дністру на катамаранах. Купили досить таки бліденької блакитної та жовтої тканини в якомусь сільмазі й пошили прапори. Чутка про наш похід ("мають жовто-сині фани!") розходилася далеко по обидва боки Дністра. У Галичі екіпажі двох передових катамаранів, що випередили основну групу на кілька годин, перестріло ГБ - цілий ПАЗик гебні. Кудись там хлопців тягали, писали протоколи. Відпустили. У селі перед Галичем нас зустріли особливо радісно. Понаносили молока, пиріжків, яблук... Баби розказували про минуле - мене здивувало, як добре тамтешні люди пам'ятають прадавні, як для мене,  часи - Першу світові. "Тутво були шанці - тутво москалі, а тамво - австріяки, і вони сі били на багнети. Але єк кричєли! Єк кричєли - як кОти!"
Я причепився до двох вуйків, які необережно сказали, що знають повстанських пісень, і впрошував їх заспівати. Вуйки довго відмовлялися, казали: "Аби зради си не бУло!", а потім усе-таки хекнули, встали - два звичайні українські дядьки у звичайних тоді бостонових картузах-шестиклинках - подивились один на одного, на мене, стали пліч-о-пліч - буквально, як на плакатах, чи як у кіні про комсомольців - і заспівали! Дещо я записав:

Най жиє Бандера, провідник народу!
Най жиє Вкраїна, вільна раз на все!
Зложимо подяку Степану Бандері
За Україну, за визволеннє!
* * *
Вкраїнський народе, сердитий твій спів -
Москва твоїх пожерла найкращих синів...
Лягли твої діти, мов скошена трава...
Над ними ся пімстила червоная москва.

12 липня коло села Тенетники записав розмову з паном Олексою Трачем, багатолітнім в'язнем ҐУЛАҐу, бандерівцем. У загоні УПА він був кулеметником. Дещо розповів про бойові дії, як економили набої - кулеметна серія з трьох набоїв вважалася довгою. На кулемет він мав усього 500 набоїв. Кожен боєць мусив досконало знати 4-5 видів зброї. У сотні їх було 135 бійців. Більше розповідати не захотів, казав: "Не настав ще час". Переважно розказував про табори, в яких відсидів 11 років, здається, на Воркуті. Казав: за ці роки з'їв три тонни кропиви та пару тонн висівок. Гнила риба була за делікатес. У 23 роки при зрості 183 см важив 56 кг. Розказував, з ким сидів, яка була в зеків "форма" - де яка нашивка, які розміри: на правому стегні - 9х12 см, на плечі - 15х30 см, на шапці з козирком - 6х12 см. На нашивках - номер з літери та цифр. Таку нумерацію запроваджено було 1943 року. На кожну літеру припадала 1 тисяча в'язнів. Пан Олекса потрапив у табори 1946 року, мав номер на букву Ж. 1948 року відбулася заміна алфавіту, бо в'язні повимирали, лишилося приблизно 200 душ. З шести останніх букв абетки - менше тридцяти чоловік. Разом з паном Олексою сиділи: професор-історик з Києва Іван Григорович Паламарчук - від 1944 року; Михайло Іванович Кінах з Одеси; Олексій Іванович Опанасюк... Усіх їх 1954 року повбивали на Воркуті... Ще був Ярослав Мартинець зі Львова...
Звісно,  було в поході й смішне. Завтра розповім.
zieg: (Bufo_viridis)
Учора нарешті зібрався. Подивився. Фільм, який робив не я, і навіть не студія, з якою я останнім часом співпрацював. Ну, чогось такого я й очікував. Ні, очікував гіршого. Але й це... Перекладач (чи редактор) добре постарався, всі звороти та фразеологізми правильні, "вибачте нас" трапилось тільки раз. І все одно - однозначне відчуття пластмасовості. Пластиковості. "Вельми слушно", "опануймо себе, хлопці", "подбай, щоб він...", "заприсягнувся", "вочевидь", "хутко" - і суцільне "авто" замість нормальних "машин". Живі люди, тим паче преставленого в кіні суспільного прошарку, так не говорять. А ще ця штучна, недоречна клична форма! З нею треба дуже-дуже обережно, не можна її ліпити по всього! "Містере", "офіцере", "докторе гомик" - якщо охоронець на моїй автостоянці добровільно коли-небудь скаже: "офіцере, де ви поставили авто?",  - то я, мов Зиґаншин, Федотов і Поплавський (не той) з'їм свої чоботи. "Докторе гомик" - чого же не "докторе гомику"? Отаке...
І ті самі актори, що скрізь, та сама обойма... Деякі з них дуже талановиті, і їх навіть не впізнаєш - як я не впізнав Самініна. А інші опанували - не себе - а один-єдиний штамп і ліплять його в котре вже за ліком кіно...  Добре спрацював Дмитро Завадський. Хоч його голос не дуже личив до габітусу дубльованого
персонажа, та все одно було добре.
І дрібні блошки: Українське "стерво" - це не те саме, що заліська "стєрва". Це "падаль". Про жінку так не кажуть. Не ясно, яку "віллу" герої наймають у готелі. Чого до неї треба їхати ліфтом? "Його теж звуть Даґом" - бєєє! "Ось так" - це "отак". У перших класах початкової школи вчать.

Жінка каже, що цей фільм дубльовано ще нічого. Є набагато гірше. Вірю. Бо пробував читати перекладні книжки - і радів, що той перекладацький підхід не проник у кіно. "Вочевидь", рано радів. "Ось так".

 


zieg: (Default)
Ото заходять якісь неясні особи, сприймають збочено, роблять хибні висновки, посиджені мухами, а з мух роблять слона, зі слона - гору, з гори - Магомета, з Магомета аллаха  - а потім ведуть атеїстичну роботу.

СМЕРШ живий?
zieg: (Default)

Іще живі, ще здорові всі родичі гарбузові...

Read more... )
zieg: (sniper)
От молодець Микола!
http://www.youtube.com/watch?v=anMRtvDy_kU&feature=player_embedded

Пригадую, до 90-го року в селі, сусідньому з тим, у якому жили мої батьки, було аж два ідоли дегенерата. І одні люди, яких я й близько, анітрохи не знаю, поїхали туди ввечері з великим молотом. Хотіли тих гидолів поваляти. А драбини не взяли. І виявилося, що ті геть не знайомі мені люди  не дістають до самого гидола, бо він високо на постаменті. Найшли ті люди якогось ящика - стало вище. Усе одно діставали молотом тільки до гидольської ширіньки. Не відступати ж! Побили ті геть незнайомі мені люди там, куди діставали. З гидкими коментарями: "Відбили лєнінові яйця". Гидол, як виявилось, був гіпсовий, і бився досить легко. Кілька днів постояв гидол без яєць, а потім влада його зняла. І другого теж. Отаке.
І тут же гебня, яка засідає в усіх політичних гопах, поспішила "відмежуватись": http://ua.korrespondent.net/ukraine/886488
Вилупки мокрожопі.


March 2012

S M T W T F S
     1 2 3
4 5 6 7 8 910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Style Credit

Syndicate

RSS Atom
Page generated Mar. 19th, 2026 10:44 am
Powered by Dreamwidth Studios

Expand Cut Tags

No cut tags

Most Popular Tags