Журнал о.Негребецького

Аткуда ані знают, што я русскій?




Болгарський народний сувенір - кокосова сумочка.

У сусідньому з нашим дворі у Несебрі був ресторанчик. Навіть не ресторанчик, а так - тьху. Харчевня, з назвою "Пиле на грил", з заляпаною курячим жиром підлогою... І щовечора там співала співачка, молода дівчина. Сильний красивий, цікаво забарвлений голос, прекрасне виконання сучасних болгарських і, здається, сербських, пісень, балад... Жодна з наших розкручених співуль у підметки їй не годиться. Навіть Кароліна. Ресторан не телебачення, халтура не проходить. Та іноді співачка починала співати болгарські народні пісні - і хотілося залізти під матрац. Ву-ву-ву, одноманітне, однострунне виття. Я відзначив ще в часи перших відпочинків у братній країні - українські народні пісні в тисячу разів кращі за їхні. Проте... що ж воно сталося з нашим співучим етносом? Чуємо Ґайтану, Таню Ліберман, Кароліну Куєк, Джамалу, а на противагу їм можемо виставити Василя Васильцевого та Анжеліку Рудницьку...

Вилетіли з Бурґаса, здійнялись у синє небо понад хмари. Стюардеса випхала возика з сухими бутербродами... і раптом друга їй махає - пхай його далі, геть з проходу. І заусміхались обидві так херово... Та, котра блондинка, оголошує, що, мовляв, у зону турбулентності входимо, пристібніть паски і в нужник не ходіть. Справді, турбулентність, туди-сюди, вгору-вниз - але що нам після з'їжджалок в аквапарку? Ніщо. Одначе білявка заусміхалася ще херовіше, та й каже: "Літак здійснює аварійну посадку в Одесі, роззуйте туфлі на каблуках, познімайте окуляри, сядьте отако, головою вниз, руками обхопіть голову" - і так далі. Літак напівпорожній, тому повної гами реакцій не бачив, та все ж... У задньому ряду дві тітки й дядько витягли куплену в дьюті-фрі літрову пляшку бухла й почали смоктати з горла, пригощаючи сусідів через прохід. Одна тітка при цьому швидко-швидко примовляла: "Ето нам за наші грєхі, ето всьо за наші грєхі", дядько витяг звідкись іконку і запевняв навколишніх, що іконка нас усіх урятує, мій малий наполегливо повторював: "Я голодний!", його ідею похряцати в критичній ситуації підхопило ще кілька дітей, сусіди через прохід вимагали в стюардеси виноградного соку запивати передсмертне бухло, тітка, котрій належало бухло, лаяла дядька, бо він, гад, "паслєднюю каплю висосал", стюардеси запевняли батьків, що давати дітям їсти - щонайменше нерозумно, потім приносили виноградний сік і тицяли на бігу коробочки з канапками, а я собі думав, у нападі зоряної хвороби, що не такий я великий перець, щоб через мене гробити дорогий "Боїнґ-737-400"...
А потім слово взяв командир корабля й сказав, що були неполадки паливної системи правого двигуна, але все само собою виправилось і ми летимо таки на Київ.
А в Баришполі уздовж посадкової смуги блимали пожежні машини і було багацько "швидких". Зате багаж нам видали через п'ять хвилин. Отаке.

хоча Чорногорія краща.
Вирвався. Відпочиваю. Для далекого відпочинку не наскладав грошей, а на Болгарію для нас п'ятьох вистачило. Живемо в приватному секторі, наймаємо апартамент - три кімнати й кухня. З якогось ресторану добиває Вай-Фай, сиджу оце ввечері на балконі, на головою кигичуть чайки, п'ю чай і гуляю в І-неті. Несебар найменше нам сподобався з усіх тих болгарських містечок, де ми бували. Хоч пляж тут хороший, піщаний, море чисте. Та Созопол усе одно кращий - там є де погуляти вечорами, хоч пляж - з ракушнякового піску, який дуже липне до ніг і важко змивається. І ще в Созополі та в Поморєï на кожному кроці по п'ять ресторанчиків, де можна добре попоïсти, а тут ïх малувато. Зате багато точок, де прямо з вулиці можна взяти палачинку, піццу, дюнер, кебаб чи якийсь пиріжок з хитромудрою місцевою назвою. Італійське морозиво теж смачне. І НЕМА ЗАЛІСЬКОÏ ПОПСИ!!!! Самих заліщуків теж мало, та ще й якоïсь дивноï породи - не горлають і не матюкаються. І всі поголовно - з білими бровима. Видно вивели нову породу після розпаду совітів, бо раніше я таких не бачив.
Мораль: Засмагаймо, бо ми того варті!

Забрав старших дітей з пластвого табору, де вони пробули в наметах 11 днів. Хороша організація "Пласт", хоч і дивує мене нескінченно галицькою термінологією кінця ХІХ століття - алярм, словний, стремитись, лятрина, гутірка - та принципово дивовижними наголосами - кУрінь, вихОвник тощо...
Позаторік навесні хлопці-пластуни ходили в похід, але не витримали труднощів, вирішили вертатись. Я поїхав по свого у вказане мені село. Довго блукав, шукав, відбив глушник... Кілька годин ждав. "Ось ми вже зайшли в село" - мчу на край села. Нема. Може, з іншого краю зайшли? Мчу на другий край. "Ми вже біля автостанції". Мчу до автостанції. Нема. Виявилось -- хлопці переплутали райони і сказали мені Бориспольський замість Баришівського. Але то таке.
У ту неділю в таборі був батьківський день. Подивували мене деякі батьки. Досі я вважав, що своїх дітей віддають у "Пласт" закоренілі націоналісти. А тут чую - одна пара говорить між собою заліським наріччям, друга... Третя... При чім говорить з таким акцентом, що чути - це нерідна їм мова. А з дітьми всі три пари спілкуються українською. Часто мама/тато - ламаною заліською, а дитя - українською. Цікаві психологічні спостереження.

Перечитую Клімова. Коли читав уперше, понад 10 років тому, то якесь не таке гостре було сприйняття. А тепер... Бачу цих дегенератів на кожному кроці. Чого в цієї поетеси очі дивляться в різні боки, точнісінько, як "образи" в їй "верлібрах"? Чого цей любитель дискурсу й постмодернізму тягне праву ногу? У цієї письменниці скривило рота... Ох як вони схожі на свої твори... А стільки їх в Інтернеті! Найперша й непомильна ознака інтернетного дегенерата - синдром Туретта, копролалія. Друга - пропагування дегенеративного "мистецтва", надуживання словами "дискурс" та "постмодерн".  Особливо помітно, що ім'я їм справді легіон, цими днями, коли біонегативні виродженці одностайно стали в обороні чергового висеру Саші Барона Коена... Радує те, що серед них багато, з дозволу сказати, українців. Якщо 90 відсотків  геніїв - виродженці, то існує шанс, що українські дегенерати нарешті виплодять генія.

Через блискавку на Рівненщині довго ходив сам не свій. Не вірю у випадковості. Надто довгий перелік людей, яких я знав особисто і які загинули нібито випадково. Ще й Богодар Которович помер у ті ж самі дні. У 2008-му чогось померло стільки українців. Невже все тільки випадковості? У  2009-му "випадкові" смерті тривають...

Це вже 20 років минуло, як був це й похід, організований Товариством Лева. Такі цікаві були часи, цікаві люди... Пішки обходили села, збирали фольклор, спогади про УПА. Я й Микола Жарких - на велосипедах. Я міряв радіаційний фон, а Микола фотографував церкви... А потім попливли по Дністру на катамаранах. Купили досить таки бліденької блакитної та жовтої тканини в якомусь сільмазі й пошили прапори. Чутка про наш похід ("мають жовто-сині фани!") розходилася далеко по обидва боки Дністра. У Галичі екіпажі двох передових катамаранів, що випередили основну групу на кілька годин, перестріло ГБ - цілий ПАЗик гебні. Кудись там хлопців тягали, писали протоколи. Відпустили. У селі перед Галичем нас зустріли особливо радісно. Понаносили молока, пиріжків, яблук... Баби розказували про минуле - мене здивувало, як добре тамтешні люди пам'ятають прадавні, як для мене,  часи - Першу світові. "Тутво були шанці - тутво москалі, а тамво - австріяки, і вони сі били на багнети. Але єк кричєли! Єк кричєли - як кОти!"
Я причепився до двох вуйків, які необережно сказали, що знають повстанських пісень, і впрошував їх заспівати. Вуйки довго відмовлялися, казали: "Аби зради си не бУло!", а потім усе-таки хекнули, встали - два звичайні українські дядьки у звичайних тоді бостонових картузах-шестиклинках - подивились один на одного, на мене, стали пліч-о-пліч - буквально, як на плакатах, чи як у кіні про комсомольців - і заспівали! Дещо я записав:

Най жиє Бандера, провідник народу!
Най жиє Вкраїна, вільна раз на все!
Зложимо подяку Степану Бандері
За Україну, за визволеннє!
* * *
Вкраїнський народе, сердитий твій спів -
Москва твоїх пожерла найкращих синів...
Лягли твої діти, мов скошена трава...
Над ними ся пімстила червоная москва.

12 липня коло села Тенетники записав розмову з паном Олексою Трачем, багатолітнім в'язнем ҐУЛАҐу, бандерівцем. У загоні УПА він був кулеметником. Дещо розповів про бойові дії, як економили набої - кулеметна серія з трьох набоїв вважалася довгою. На кулемет він мав усього 500 набоїв. Кожен боєць мусив досконало знати 4-5 видів зброї. У сотні їх було 135 бійців. Більше розповідати не захотів, казав: "Не настав ще час". Переважно розказував про табори, в яких відсидів 11 років, здається, на Воркуті. Казав: за ці роки з'їв три тонни кропиви та пару тонн висівок. Гнила риба була за делікатес. У 23 роки при зрості 183 см важив 56 кг. Розказував, з ким сидів, яка була в зеків "форма" - де яка нашивка, які розміри: на правому стегні - 9х12 см, на плечі - 15х30 см, на шапці з козирком - 6х12 см. На нашивках - номер з літери та цифр. Таку нумерацію запроваджено було 1943 року. На кожну літеру припадала 1 тисяча в'язнів. Пан Олекса потрапив у табори 1946 року, мав номер на букву Ж. 1948 року відбулася заміна алфавіту, бо в'язні повимирали, лишилося приблизно 200 душ. З шести останніх букв абетки - менше тридцяти чоловік. Разом з паном Олексою сиділи: професор-історик з Києва Іван Григорович Паламарчук - від 1944 року; Михайло Іванович Кінах з Одеси; Олексій Іванович Опанасюк... Усіх їх 1954 року повбивали на Воркуті... Ще був Ярослав Мартинець зі Львова...
Звісно,  було в поході й смішне. Завтра розповім.

Ото заходять якісь неясні особи, сприймають збочено, роблять хибні висновки, посиджені мухами, а з мух роблять слона, зі слона - гору, з гори - Магомета, з Магомета аллаха  - а потім ведуть атеїстичну роботу.

СМЕРШ живий?

От молодець Микола!
http://www.youtube.com/watch?v=anMRtvDy_kU&feature=player_embedded

Пригадую, до 90-го року в селі, сусідньому з тим, у якому жили мої батьки, було аж два ідоли дегенерата. І одні люди, яких я й близько, анітрохи не знаю, поїхали туди ввечері з великим молотом. Хотіли тих гидолів поваляти. А драбини не взяли. І виявилося, що ті геть не знайомі мені люди  не дістають до самого гидола, бо він високо на постаменті. Найшли ті люди якогось ящика - стало вище. Усе одно діставали молотом тільки до гидольської ширіньки. Не відступати ж! Побили ті геть незнайомі мені люди там, куди діставали. З гидкими коментарями: "Відбили лєнінові яйця". Гидол, як виявилось, був гіпсовий, і бився досить легко. Кілька днів постояв гидол без яєць, а потім влада його зняла. І другого теж. Отаке.
І тут же гебня, яка засідає в усіх політичних гопах, поспішила "відмежуватись": http://ua.korrespondent.net/ukraine/886488
Вилупки мокрожопі.