zieg: (Default)
Це тільки дещо.

-- Усі американці мешкають у двоповерхових будинках з великим диваном посеред вітальні;

 

 

-- Улюблена розвага американців – кидати торти в пику. Щойно хтось почне цю забаву, присутні радісно приєднуються і теж починають кидатися тортами;

-- Американські портативні комп'ютери лап-топ (вони ж ноут-буки) мають достатньо потужності, щоб перемудрувати всі комунікаційні системи будь-якої позаземної цивілізації;

-- Усі іноземці, коли вони самі, воліють розмовляти між собою англійською;

-- Будь-який американець запросто проникне на будь-який найтаємніший об’єкт повз найбільшу й найлютішу охорону;

-- Будь-який замок американець за лічені секунди може відімкнути кредитною карткою, скріпкою для паперу чи шпилькою для волосся;

-- Американські телевізійні новини завжди передають сюжет, який стосується вас особисто, саме в ту мить, коли ви вмикаєте телевізор;

-- Американська двоствольна рушниця може вистрелити п'ять і більше разів, а в автоматах набої взагалі ніколи не закінчуються;

-- З найскрутнішої безвихідної ситуації американець завжди знаходить вихід через вентиляцію;

-- Американська красива зачіска не псується навіть після кількох годин плавання в каналізації;

-- Єдина відома американцям сексуальна поза – коли жінка сидить “верхи”;

-- Усі американці знають бойові мистецтва;

 

-- Не має значення, скільки ворогів-каратистів нападає на американця – всі противники терпляче чекатимуть своєї черги, поки американець по одному перемагаєте їхніх попередників;

-- Коли когось ударити по голові, він одразу непритомніє, але в нього ніколи не буває струсу мозку;

-- Після того, як їх добряче поб’ють, американці люблять цілуватися;

-- А ще американці люблять цілуватися зранку, з нечищеними зубами;

 

-- Кілька разів убитий і роздертий на клапті поганець у передсмертних конвульсіях любить ухопити американця за ногу.

 

Далі буде.

zieg: (Default)
Тема всіляких професійних змагань, у яких нам часом доводиться брати участь. Скажімо, років 6 тому на одному телеканалі мав іти шалено відомий дитячий серіал. Телеканал зверувся до трьох чи чотирьох різних продакшн-контор, а кожна з тих контор звернулася до мене. І я брав участь у тендері, змагаючись сам з собою. Переміг, зрозуміло, я. Але ж переміг раз, а програв двічі!

Іншого разу інший канал надумав показувати один шалено відомий мультсеріал. Покликали мене на розмову - хтось порадив, бо керівники каналу мене не знали. Я їм розповідаю - оте от я перекладав. Не знають. А ще оте. Не знають. Ні тієї, ні тієї, ні аж тієї моєї роботи - нічого не знають. Дуже мені не хотілося згадувати, бо це, як на мене вже стало несмаком, проте я змушений був таки згадати, що серед моїх робіт - переклад телесеріалу "Альф". Реакції ніякої, розмова точиться далі, завершується, зі мною прощаються, і вже коло дверей один зі співрозмовників каже: "Між іншим, ви сьогодні третій, хто каже, що "Альфа" перекладав".
Сказати, що для мене це був шок - означає нічого не сказати. Увечері починаю наводити довідки. Вирахував. Одна дама і одна студія, назва якої починається на Пі, а прізвище хазяїна - на Бр. Приписали собі нахабно й цілком безпідставно і "Альфа", і ще дещо, і навіть серіал "Даллас", який хоч і не я робив - але ж і не ця студія! Її тоді просто не існувало. Скріншоти з їхнього сайту зберігаю й досі.
Тендер на мультсеріал виграла саме ця студія, а не я. Зарядила ціну, нижчу за собівартість.
Останнім часом тряпляються на очі інтерв'ю людей, з якими доводиться працювати над спільними проєктами. З подивом читаєш, як людина розписує, що там і отам оту й оту фразу вона придумала, а те слово вставила теж вона. Так, справді, в "Тачках" багато смішних зворотів придумав актор Юра Коваленко. Але ж придумане треба було у щось вставляти... Одначе Юрі Юрине, а, крім Юриних знахідок, інші люди приписують собі те, що, добре пам'ятаю, народжувалося саме поміж моїми вухами... Для таких випадків хочеться процитувати  Попандопуло: "Бєріте, бєрітє, я сібє іщо нарісую".

А в тендерах і конкурсах я більше участі не беру. Через собівартість.
zieg: (Default)
Уже тринадцятий минало, як я серйозно - себто тривало - сплавлявся по Десні. Зі станції "Ріка Сейм" під Конотопом - до Чернігова. Тривало це тоді 18 днів. У наш час дозволити собі розкіш ліниво хлюпати весельцем просто неможливо. Тому вийшли днів на п'ять. З-під Сосниці  і "до обіду", тобто - поки не набридне. В результаті допливли до села з дивною назвою Салтикова Дівиця. Але 13 років тому Десна була романтична - бо судноплавна. Світилися бакени, зрідка пропливали баржі, по берегах загадково іржавіли кістяки пароплавів, крани щось вантажили, земснаряди прочищали й поглиблювали... Завдяки земснарядам було повнісінько шикарних білопіщаних пляжів, на які не ступала нога людини. Нині Десна своє значення транспортної артерії втратила, пляжі заросли лопухами, іржаві пароплави порізано на брухт, сільські рибалки вимерли, а приїжджі непривітні й неприємні, майже нічого цікавого й спокусливого для ока на берегах немає... Навіть сміття - і того значно менше, ніж на Дністрі. Подекуди збереглися бази відпочинку. Можливо, вони змінили власників та орієнтацію - проте функціонують.


 (700x525, 65Kb)
zieg: (Default)
Кілька років тому на сайті київського набоковського товариства "Камера обскура" - нема вже такого сайту - набачив я оголошення про конкурс. Треба було перекласти українською розділ з "Лоліти". З англійської. Приз - 500 доларів. Я саме мав час та натхнення - сів і за три дні переклав. Хоч нічогісінько з Набокова доти не читав - відчував певну огиду, навіяну тематикою найвідомішого його твору.  Отже, переклав. Надіслав. Минає ще кілька днів - телефонний дзвінок. Надзвичайною, бездоганною,  якої в Києві не почуєш, російською мовою східна красуня (як я потім побачив) на ймення Аїда Джанґірова висловила велике захоплення моїм перекладом і напророкувала ледь чи не перемогу в конкурсі. Бо я в ньому був єдиний учасник. Ги. І запросила на якісь імпрези в рямцях святкування ювілею письменника. Походив я на імпрези. Подивився на інтєліґєнствующую кієфскую публіку. І на якійсь із тих імпрез чорт потяг мене за язика - я бовкнув, що перелав розділ за три дні. І не мені, а кудись у простір, тоном Крижаної королеви було заявлено (не Аїдою): "Набокафа нєльзя пєрєфесці за трі дзня!"
Так я, єдиний учасник, у тому конкурсі й не переміг.

 
zieg: (Default)
        Зміна цінностей
        Мов баба стара
        Заходить в життя мужчини -
        Колись озирався
        На гарних дівчат,
            Тепер оглядаюсь
            На гарні машини

 
zieg: (Default)

Отже, працюю я так. Спочатку вириваю собі ребро. Воно потім, звісно, відростає, як у стародавнього прикутого до скелі типа відростала печінка – та все одно ж болить, зараза. Беру я те ребро і долотом, за образом і подобою фільму-оригіналу, витесую з ребра юну дівчину. Красуню довгоногу й синьооку, тонкостанну й тонкоброву, з золотим шовковистим волоссям і з перламутровими зубами. А яка вона красномовна, яка вишукано дотепна, яка не по літах мудра…
І віддаю я цю дівчину режисерові, сподіваючись, що він зробить їй чудову зачіску, майстерний манікюр, вбере в тонку дорогу білизну, у вишукану сукню й елегантні туфельки – і представить добірному товариству.
Режисер без зайвих балачок хапає молота й мою красуню з усього розмаху по голові – бах! «Щоб не була така розумна». А тоді робить їй пластичну операцію – пришиває на носі бородавку завбільшки як слива, ніжну персикову шкіру добросовісно дзьобає віспою. Далі накидаються актори. Одна актриса передає красуні свій целюліт, друга – по сорок кілограмів обвислого жиру на живіт і стегна. Молодий актор вибиває перламутрові зуби і вставляє залізні – через один. Старий актор відрізає колишній красуні язика й навчає шепелявити. Корифей з національного академічного висмикує коси й наставляє синців, а потім накидаються актори другого плану й роблять таке-е…
І випихають на широкий екран. Глядач приходить і бачить бомжиху в рейтузах з начосом і в засмальцьованій куфайці. Недорікувату й тупу. Бруд під нігтями, вени вузлами, зуби через один. Та ще й, падлюка, «балакаєт на мовє»…

zieg: (Default)
Кілька днів через грузинську війну препаскудний настрій. Мабуть, грузини не так тяжко сприймають поразку своєї Батьківщини - інакще б боролися, а не кидали, тікаючи, бойову техніку. Нація сцикунів.
Дивує, як росіяни пишуть про своїх полонених:
Если Игорь Зинов и Александр Малков – военнопленные, то почему у новостных агентств появились их фотографии в тбилисской больнице? Согласно статье 13 Женевской конвенции от 12 августа 1949 г.и любопытства толпы". В статье 14 сказано: что "военнопленные полностью сохраняют свою гражданскую правоспособность, которой они пользовались во время захвата в плен". Подчеркивается, что "при любых обстоятельствах военнопленные имеют право на уважение к их личности и чести". Т.е. формально пленные должны были дать согласие на фотографирование и показ своих лиц в СМИ. Не думаю, что их кто-то спрашивал об этом.  http://drugoi.livejournal.com/

І в той же же час розписують, як "осетинские ополченцьі прикладами добили спасшихся из горящих танков грузнских танкистов" . (пошукаю лінк, кину.) Сам бачив, як "Вести" показували полонених грузинських солдатів - без шнурків, без поясів. Отаке " уважение к их личности и чести". Трупи грузинів осетини спалюють, обливаючи бензином. Якась середньовічна дикість. http://www.gazeta.ru/politics/2008/08/12_a_2808599.shtml

Аж 21 грудня 2012 року прилетить Нібіру і все поставить на місця. Або поскидає з місць. А може, й ні. Бо ніяка Нібіру не здолає підлості й ницості істот, яке це все заварюють.  Бо вони і від Нібіру викопали вже собі підземні міста.

 
 

РАШКА

Aug. 11th, 2008 05:45 pm
zieg: (Default)
  Уже котрий день стежу за подіями на Кавказі. Прекрасно розумію, що бої йдуть не за дрібне містечко та кілька навколишніх сіл. Почався серйозний перерозподіл світу. Росію і росіянців нацькували на всіх, хто "нєрусскій" - а вони з радістю на це "ведуться", що свідчить про незакінчену групову та індивідуальну еволюцію в напрямку Homo sapiens. Кілька разів випадково заносило на якісь російські форуми, часто ніяк з політикою не пов'язані. І скрізь натикався на таку дику ненависть до інородців узагалі і українців (найчастіше!) зокрема, що волосся дибки стає. Щось таке ще Гаррі Гаррісон описував.
А Грузію обрали за передовий загін. Подолали в ній хаос, організували армію. Тільки не врахували морально-психологічних якостей грузинів. Вори в законє та квартирні злодюги-гастролери з них виходять, а воїни - навряд. Та все ж події розвиватимуться. США нападе на Іран. Росія на Крим (це може бути найближчим часом). У перспективі - можливі труднощі з газопостачанням Європи, можливо, що США, користуючись тим, що Росія застрягла в апірициї па прінуждєнію к міру в Україні,  захопить сибірські газові родовища і зрештою відхапає весь Сибір, частину віддаючи Китаєві. Японія - Курили та Сахалін. Рівень життя росіянців на окупованій територі різко зросте й вони не викаблучуватимуться. Можливо, що для компенсації Росії дозволять захопити всю Україну, навіть Балтію, Польщу. А тоді прилетить Нібіру й почнеться все заново. Хочеться глибоко помилятись.
zieg: (Default)
Було це років 15 тому. Майже опівночі припирається до мене товариш. П'янющий - аж хилитається. Ще й не сам, а з дівицею. Теж добряче п'яною. І заявляє: "Знакомься. Это Евгения. Я в неё влюбился как мальчишка". І тут же перекладає для мене українською: "Я закохався, як..." - шукає адекватної метафори, - "як свиня!".

Музеї

Aug. 6th, 2008 12:32 pm
zieg: (Default)
 Я сам колись працював у музеї (у Природничому), цікавився музеєзнавством... Любив ходити по музеях у всіх містах, де бував.
Хіба музеї - це нерентабельно? Не думаю. Невже Лувр нерентабельний? Уффіці? Лондонський музей природничої історії? Черги туди стоять. Та й київські музеї не жаліються на брак відвідувачів. Проте... Невтішна це картина, київські музеї. От, наприклад, Музей українського образотворчого мистецтва (може, він тепер інакше називається). У Музейному провулку. Обдерті з патьоками стіни, брудна підлога, темно, злидні. Цікавих експонатів десь не видно. Так, при совєтах був Лєнін од підлоги до стелі, але була й цікава дерев'яна скульптура "Бокораші". Де вона? Шашіль сточила? Та й ті, що є, так вивішено й освітлено, що ніякого дідька не побачиш. Злидні, злидні. Самісінький центр столиці. Іноземні туристи - за півкроку. Однак у цьому музеї вони не товчуться. То приманіть їх, закличте... Ні, ждуть ласки від Мінкультуризму.
Сучасний музей має використовувати всі досягнення прогресу. Мультимедія. Комп'ютеризація. Щоб я міг хоч на моніторі побачити, які цей музей має скарби. Обов'язково свої сайти. Навіть така проста штука, як електронний гід. У палаці Топ-капе в Істамбулі охочим за заставу (пашпорт, гроші) видають такий здоровенний мобільник. Коло експонатів - номери. Набираєш відповідний номер і тобі обраною тобою мовою розповідають, що ж ти, власне, бачиш. Ось він у мене на пузі,  цей мобільник.  А в музеї українського образотворчого мистецтва я бачив... фарбовану "сєрєбріном" "розкладушку".  Усе путнє, що, по панських маєтках висить?
100_0731 (700x525, 121Kb)
   
zieg: (Default)
За соціалізму була така цікава мода - посилати працівників з НДІ в колгосп - збирати картоплю. У Висоцького була пісня про "доцентов с кандідатами" та про картоплю - "асобєнна када с сальцой єйо намять". Тобто з сіллю, а не з сальцем. Хоча з сальцем добріше. Посилали й мене, як і всіх, на ту картоплю. І на будівництво. Переважно на будівництво нових корпусів Інституту ботаніки у Феофанії. І досі пам'ятаю ті криві стіни, сяк-так зліплені напівп'яними "строїтєлями". Етимологічно назву своєї професії вони виводили від слова "строЇть", тобто зібрати з трьох по рублю, щоб купити бухла. Ще стоїть той корпус, цікаво?

Але якось послали мене на геть інакший об'єкт - на будівництво музею Лєніна. Такої цегли я довго ще потім ніде не бачив. Таких мармурових плиток. Таких охайненьких тючків зі шлаковатою. Таких мовчазних будівельників, що швидко і вправно робили свою справу, взагалі більше ніколи не бачив. Їх позвозили для будови з усього союзу. Видно було, що грошей вбухано в те будівництво, як тепер кажуть, "нємєряно". Проєктна вартість була 48 млн. рублів. Років через 2-3 після відкриття музею випадково розмовляв з одним музейним працівником, питаю - скільки ж обішлося насправді? А він так глибокодумно, як уродзоний викладач істмату: "Расходи падщітиваєм".

Незважаючи на шалені гроші, музей вийшов паскудний. Ніяк не вписувався і не вписується в київську архітектуру, у київський ландшафт. З одного боку - філармонія, ззаду - костьол, а посередині - таке одоробло. Наче репнуті штани на святковій демонстрації. А Бабушкіна ж іще в Києві не було.

Дивлюсь я на цю дурну безверху будівлю та й думку гадаю: невже в столиці немає жодного архітектора з уявою і зі смаком, щоб додумався накрити той Український дім куполом? Легким, акриловим, щоб не додати навантажень на стіни. І зразу Укр.дім упишеться в архітектурне й природне довкілля, стане схожий на собор. А під куполом можна зробити, як нині модно, духан.
zieg: (Default)
Деякі газети люблять публікувати визначні дати з життя інтерв'юованого. Інтерв'юйованого. І двох тих випадках, коли мене питали про мої визначні дати, по-перше, чогось ішлося саме про п'ять визначних датих, а по-друге, все одно надрукували не ті дати, що я їх визначив. Виникають питання семантики - дати мають бути визначні - тобто такі, що визначають щось у житті, чи видатні - такі, що просто видаються з сірої вервечки буденності? Знову ж - я прожив на світі досить довго і видатних/визначних дат (колись сяду й розберуся, де які)  маю значно більше, ніж п'ять. Проте - канон є канон. Та й щодо дат... Я скоріше виділив би не дати, а роки.
От рік свого народження я б залічив не до визначних, бо рік нічого такого не визначив, а до видатних - хоч я його й не пам'ятаю. Через те лишаю за дужками.

Зате пам'ятаю 1961 рік і тому відношу його до... До видатних. Чого? а) бо він однаково читався що так, що догори дриґом; б) у цей рік я вже впевнено читав а не тільки роздивлявся карикатури Кукриніксів у газетах; в) прогорів на грошовій реформі: пропали всі мої заощадження - понад 2 рублі білою монетою з червоної баночки з-під косметичного крему; г) у космос літав Гагарін і це було геть не так, як в улюбленій книжці - збірці оповідань Олеся Бердника "Поза часом і простором".

Другий, саме визначний, рік - 1973 . Рік вступу в університет,  рік початку докорінної зміни способу життя,  рік знайомства, зіткнення, пристосування, боротьби з  чужою, незбагненною, часто ворожою київською цивілізацією. Цивілізаційний перехід од пеона сільського комфеодального ладу з рахітичним натуральним господарством та елементами збиральництва через декласованого люмпен-інтелігента до обивателя інформаційної доби. А ще цього року Піночет повалив уряд Альєнде. За минулі 35 років ті герої поміняли полярність...

1980 - рік ще одного цивілізаційного зламу: мене призвали в армію. Люди про це примудряються фільми знімати. Я служив лейтенентом - теж цікава й незабутня рольова функція. Так, так, "залатая пиль с паґон" таки сипалася "в пустоту мєжду рьобрамі, ґдє должно бить серце". Смішно, але два найцікавіші роки життя.

1986 рік - перше відрядження в Чорнобильську зону, де потім довелось регулярно копати землю ще 4 роки. Теж дуже цікавий і насичений період. Книжку написати, чи що?

1995. "Одруження - важлива подія в онтогенезі людини", - як казав мій університетський викладач Данило Мусійович Голда. Здавалось би - що може бути банальнішого? Проте... Малесенький крок для людства і величезний крок для однієї людини. Нейл Армстронґ?

Отаке.

zieg: (white)
Бідні політики та інші артисти. Про них же пишуть у газетах та в Інтернеті. А там, бува, як напишуть... Підказали добрі люде, що й про мене осьо написали:
http://relax.ua/kino/wanted-review/lang/ua
Точніше, написали про кіно, але й мене згадали тихим словом.


В україномовній версії все вперлося у переклад Олекси Негребецького. Дотепер Негребецький (псевдонім Леоніда Дмитренка) успішно перекладав діалоги у Тачках, Шреці, Мадагаскарі, Піратах Карибів, Ерагоні та інших цілком гідних відстійника картинах, і рвав російських колег, як то кажуть, голіруч. Лише ставши до змагань з фахівцем середньої руки (Лук’яненко навряд чи вартий вищої оцінки), Негребецький програв начисто.

От прямо-таки вперлося. Хоча - не вперлося б у переклад Негребецького - вперлося б у переклад Федора Сидорука чи Романа Дяченка. Бо більше нема в чий. Вельмишановний і на диво обдарований автір чи автірка не спішать поповнювати лави.

Можна скільки завгодно винуватити Лук’яненка у стилістичному зсуві реплік у діалогах, але він підсилив гумористичний ефект оригіналу. Перекладач української версії, що раніше добряче пересолював і переперчував, раптом видав банальну штамповку.


От бездарь цей Негребецький. І кіна тільки гідні відстійника перекладав - Тачки, Шрек, Мадагаскар, Пірати Карибів, Ераґон. А от коли йому трапився навіть не шедевр, а твір середньої руки, Негребецький вср...ався. Чи то пак - програв. Отаке. Щодо Піратів та Ераґона - годі щось заперечити. Відстійник адназначна. Але називати "Тачки" й "Шрека" (особливо "Шрека") "гідними відстійника"  я б ото не спішив. Так  само як і залічувати "Вонтид" у шедеври навіть "середньої руки". Не знаю, з чим там бавився Лук'яненко, щоб посилити "гумористичний ефект оригіналу" - в оригіналі, крім "фак" інших слів фак-тично й не було. Авжеж, російська мова багатюща на сексоцентричні, відгенітальні  синоніми та їхні похідні, порівняно з українською, тож бідному "перекладачеві української версії" не дуже було де й розгулятися. Одне-єдине місце, де я посмів "пересолити й переперчити" - замінив "фак" на "сраку". Гарно лягло по ліп-синку, між іншим. Іще: у нинішньої публіки стався якийсь етичний злам. Нинішня публіка прагне тільки "гумористичного ефекту". Це відзначає багато людей, причетних до світу видовищ. Актори кажуть, що глядачі в театрах регочуть у тих місцях, які раніше викликали сльози. В кіні регочуть з найбезневиннішої репліки. Навіть у "Вонтиді", кіні з претензією на хвілозопію, високочолі критики вишукують "гумористичного ефекту", який, буцімто, варто було "підсилити". Чи посилити. А якщо в залі не регочуть з прострелених черепів чи проткнутих селезінок - значить, недоперчив "перекладач діалогів". "Програв начисто". Хоча - щоб програти, треба грати.


Добре, що автір чи автірка згадав(ла) Лук'яненка. Ану, панове, з льоту - а хто автор сценарію цього фільму Бекмамбетова? Не згадали? Ги. А прізвища режисера зразу од зубів одлітає. Бо режисер у кіні - головний. І в дубляжі теж. Поки дубляж того нещасного кіна завершили,  з дописками й переписками, зі змінами й доповненнями, то від "перекладу діалогів", зроблених Негребецьким (небажаним і відсутнім у студії), лишилися тільки ріжки та ніжки. Тобто, тільки згадана вже срака. Банальна й штампована.

Отаке. Позлобствував.
zieg: (Default)
У першому класі я робив уроки при гасовій лампі, в хаті під солом'яною стріхою. Пам'ятаю, як я радів і підскакував, коли нам провели електрику. Зараз так не радієш навіть новій машині. А як я мріяв про таку штуку, яку можна було б почепити на стіну і вона б показувала кіно! 

Згодом неодмінними атрибутами райського способу життя були, після джинсів "Врангель", жуйка та "Кока-кола". Як ми зверхньо сміялися, коли головний редактор журналу "Перець" Федір Маківчук (наклад того "Перця" був 2 мільйони примірників!) у якихось чергових "Американських нотатках" після поїздки "туди" писав про їхню "Кока-колу", що наш узвар кращий. От жлобище!


І ось минуло багато років... Штуку, яка, стоячи на тумбочці, показує кіно, я не вмикаю місяцями. Переді мною на столі - кантюпер з 24-дюймовим плоскесеньким монітором, з підведеним супутниковим телебаченням та радіом, з другого боку встромлено телебачення кабельне, виділена лінія Інтернету, звичайна телефонна лінія Інтернету... Жуйки по містах і селах - як кізяків. "Кока-коли" - як помиїв. Між іншим, фірма вимагає, щоб "Кока-кола" не відмінювалося. "Випив три літри "Кока-кола", приїхавши на новенькій "Тойота" - ця фірма теж вимагаю подібного, наклавши з горою на правила української граматики. Одно слово - "рішай і вирушай".


А наш узвар, виявляється, таки кращий. І здоров'ю не шкодить, і відмінюється.
zieg: (Default)
У знайомих дочка вступала в Інститут міжнародних відносин. Це при чи в Київському університеті - не збагну сучасних організаційних побудов. Складала іспит з англійської мови. Каже: перед нею відповідав хлопець, який має 200 (!) балів з тестування, 5 років навчався в Америці. Виходить і розповідає, що прямо в нього на очах у його відповідь (якась там письмова частина іспиту) вписують помилки. І підсовують папірець: розпишіться, що це ви наробили помилок. Дочка знайомих не дуже й повірила в цю розповідь. Заходить. Настає її черга відповідати. Екзаменатори беруть і відривають з її письмової відповіді перший аркуш. Підсовують папірець: розпишіться, що ви не відповіли на перше питання. Дівчина була просто розчавлена таким відвертим цинізмом. До речі, поки вона готувалась, поруч сиділа інша дівчина, якій принесли готову, писану від руки, відповідь. Та дівчина довго вивчала принесене, потім тихенько запитала в нашої дівчини: а яка це буква? (!) І цій дівчині поставили прохідний бал. На столі в екзаменаторів цілком відкрито лежать списки, кого треба прийняти. А я, старий телепень, дивувався успіхам нашої держави в зовнішньополітичній царині. А ще дивувався, чому романо-германський факультет та інститут іноземних мов (як він тепер називається, не знаю і знати не хочу) не випустили фактично жодної людини, яка б уміла робити художній переклад. Кого не візьми - всі аматори.

Што дєлать?

zieg: (Default)
З'їздив щойно до матері в село. Побував на цвинтарі, відвідав батькову могилу. Цвинтар розростається. Більшає могил та генделиків у центрі села.  "Ідіотизм сільського існування" - здається так писав Маркс. Боронь Боже захворіти! У селі ліквідовують рештки лікарні. Збирала гроші на зарплату лікарям та медсестрам серд селян, зібрали мало. Закривають. Навіть фельдшерсько-акушерського пункту не буде. А була ж велика лікарня, з відділеннями - хірургічним, терапевтичним, пологовим, з ренген-кабінетом, лабораторією. І не буде нічого. Заболить зуб - у райцентр. Апендицит прорвало - вмирай. Пальці корморізкою відрубало - стечеш кров'ю, або надбаєш гангрену. Прикро, навіть як для звичайного села. А це ж Шевченкове, колишня Керелівка...
Утім, для більшості це, мабуть, пустий звук.

У центрі села - вказівник: "Туристичний маршрут "Золота підкова Черкащини". Не сумніваюся, що на цій підкові не один чиновник озолотився. Окей, поїдуть туристи по "Золотій підкові". Зайдуть у музей Т.Г.Шевченка - він цікавий, це факт. Може, котрийсь сентиментальний мандрівець захотів би затриматися в селі на 2-3 дні, пошукати, де він - Гайдамацький льох, де Гупалівщина, чи просто поблукати околицями - ану ж щось таке прийде в голову чи в серце (якщо є)... Ба ні - в селі немає готелю. Отак  - в одному місці підкова тріснула. А якщо на маршруті хтось із подорожніх, часом захворіє? А лікарні, як я писав учора, чортма...
Маю конспірологічну підозру - лікарні закривають задля дальшого скорочення населення в Україні. Така тиха війнушка.
zieg: (white)
У моєму репертуарі є одна бувальщина. Від частого (разів сто) повторювання текст її набув певної канонічності. Звучить бувальщина так:
Про талант Ольги Сумської
Коли ми дублювали мультфільм "Тачки", в студії було душ 15 людей - представники студій "Дісней", "Невафільм", режисер, звукорежисер, я, актори, які чекали своєї черги до мікрофона. А за мікрофоном стояла "відома актриса театру та кіно" Ольга Сумська - дублювала машинку Саллі. Досить тривалий час Ольга працювала, а потім раптом спиняється й каже: "Стоп, я есть хочу". У студії - заціпеніння. Ніхто не знає, що робити, як реагувати, як виходити з ситуації, як і чим нагодувати зірку. І чорт мене смикнув згадати, що в моєму рюкзаку лежать банан. А я люблю банани стиглі, з чорними цятками. Лізу в рюкзачок, беру цей банан у прозорій поліетиленовій торбинці й несу Ользі... і вже за три кроки від неї бачу, що чорні цятки перетворилися на досить великі чорні плями. Сумська повертається до мене, міряє поглядом з ніг до голови разом з моїм бананом і промовляє так, як я не спроможний промовити ніколи і житті й ні за які гонорари: "Дя-ку-ю, сон-це". І стільки ставлення, стільки змісту вклала вона у ці два слова, що я ладен був той банан з'їсти разом зі шкуркою і з поліетиленовим пакетом. Сидячи в щілині під плінтусом.
Ні, не знайшовся ще режисер, який розкрив би талант Сумської!

Остання фраза цієї розповіді - осбливо канонічна й незмінна.
Розповів я бувальщину під час одного інтерв'ю. Через певний час купую газету, розгортаю та й бачу свою історіюв такому вигляді:
Коли ми дублювали мультфільм ”Тачки”, у студії було чоловік 15 — представники ”Діснею”, ”Неви-фільму”, режисер, звукорежисер. Оля довго працювала, а потім каже: ”Стоп, я есть хочу”. І її повели в якусь їдальню.

А над інтерв'ю - заголовок, як тепер модно, казати, адекватний:
”Не народився режисер, який терпітиме вибрики Ольги Сумської”


Переповідаю цю дивну історію дитячій письменниці Лесі Ворониній, а вона мені у відповідь - свою бувальщину про журналістів. Під час одного інтерв'ю журналістка дуже в неї допитувалася, знаючи, що пані Леся вивчала якісь там бойові мистецтва, яи пригодилися їй ті мистецтва в реальному житті. Пані Леся не могла пригадати такого випадку. "Хіба що", - каже, - "колись у парку, як я вигулювала собачку, якийсь ексгібіціоніст із-за куща щось теє, а я зобразила бойову стойку - і він утік".
І виходить інтерв'ю, каже пані Леся, на розворот, і заголовок: "На Лесю Воронину в парку напав маніяк".
zieg: (Default)
Маю блок на "Обозрєватєлі". Але він там називається "Днєвнік" і якийсь такий навколо російськомовний, що аж нудно.  І Дубінская серед колег. Вона ж Вітрєнко. Тому зачинаю журнал туто. Краще з того перенесу.

Отже, спочатку -
Філософський фундамент.
1) БОГ Є ІНІЦІАТОР, ГЕНЕРАТОР І СУТЬ ЄДИНОГО ПОЛЯ.
О! Це я років 15 тому таке сформулював. Тихоплавів читав, але до переосмислення сього означення ще не дійшов.

  • 2) ЖИТТЯ - ЦЕ ФОРМА ПЕРЕТВОРЕННЯ ЕНЕРГІЇ (характерна зменшенням внутрішньої ентропії за рахунок збільшення ентропії зовнішньої), ЯКА ЗАБЕЗПЕЧУЄ ІСНУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ, НЕОБХІДНОЇ, ЗОКРЕМА, ДЛЯ РОЗШИРЕНОГО САМОВІДТВОРЕННЯ ЦІЄЇ ФОРМИ В ПРОСТОРІ І В ЧАСІ.
Теж сам придумав. Енґельс зі своїми "білковими тілами", ховайсь! І Амбарцумян.

У питаннях політекономії поділяю погляди Сергія Подолинського та Миколи Руденка. Сонце та праця на землі - єдине джерело додаткової вартості.

Твори в Інтернеті:
Соло на мокрій Чорногорі
http://www.karpaty.com.ua/?chapter=17&item=300

Карпатські траfунки
http://www.karpaty.com.ua/?chapter=19&item=318

Нескорена Сивуля
http://www.karpaty.com.ua/?chapter=17&item=347. Сей твір ще десь є, здається, і на сайті О.Єльцова "Тема".

Безпечно, чисто, весело, або Якби я був партією.

http://observer.sd.org.ua/news.php?id=8818 - та ще на низці сайтів.

March 2012

S M T W T F S
     1 2 3
4 5 6 7 8 910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Style Credit

Syndicate

RSS Atom
Page generated Mar. 20th, 2026 07:00 am
Powered by Dreamwidth Studios

Expand Cut Tags

No cut tags

Most Popular Tags