Заголовок про заголовки
Jul. 24th, 2008 10:31 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegУ моєму репертуарі є одна бувальщина. Від частого (разів сто) повторювання текст її набув певної канонічності. Звучить бувальщина так:
Про талант Ольги Сумської
Коли ми дублювали мультфільм "Тачки", в студії було душ 15 людей - представники студій "Дісней", "Невафільм", режисер, звукорежисер, я, актори, які чекали своєї черги до мікрофона. А за мікрофоном стояла "відома актриса театру та кіно" Ольга Сумська - дублювала машинку Саллі. Досить тривалий час Ольга працювала, а потім раптом спиняється й каже: "Стоп, я есть хочу". У студії - заціпеніння. Ніхто не знає, що робити, як реагувати, як виходити з ситуації, як і чим нагодувати зірку. І чорт мене смикнув згадати, що в моєму рюкзаку лежать банан. А я люблю банани стиглі, з чорними цятками. Лізу в рюкзачок, беру цей банан у прозорій поліетиленовій торбинці й несу Ользі... і вже за три кроки від неї бачу, що чорні цятки перетворилися на досить великі чорні плями. Сумська повертається до мене, міряє поглядом з ніг до голови разом з моїм бананом і промовляє так, як я не спроможний промовити ніколи і житті й ні за які гонорари: "Дя-ку-ю, сон-це". І стільки ставлення, стільки змісту вклала вона у ці два слова, що я ладен був той банан з'їсти разом зі шкуркою і з поліетиленовим пакетом. Сидячи в щілині під плінтусом.
Ні, не знайшовся ще режисер, який розкрив би талант Сумської!
Остання фраза цієї розповіді - осбливо канонічна й незмінна.
Розповів я бувальщину під час одного інтерв'ю. Через певний час купую газету, розгортаю та й бачу свою історіюв такому вигляді:
Коли ми дублювали мультфільм ”Тачки”, у студії було чоловік 15 — представники ”Діснею”, ”Неви-фільму”, режисер, звукорежисер. Оля довго працювала, а потім каже: ”Стоп, я есть хочу”. І її повели в якусь їдальню.
А над інтерв'ю - заголовок, як тепер модно, казати, адекватний:
”Не народився режисер, який терпітиме вибрики Ольги Сумської”
Переповідаю цю дивну історію дитячій письменниці Лесі Ворониній, а вона мені у відповідь - свою бувальщину про журналістів. Під час одного інтерв'ю журналістка дуже в неї допитувалася, знаючи, що пані Леся вивчала якісь там бойові мистецтва, яи пригодилися їй ті мистецтва в реальному житті. Пані Леся не могла пригадати такого випадку. "Хіба що", - каже, - "колись у парку, як я вигулювала собачку, якийсь ексгібіціоніст із-за куща щось теє, а я зобразила бойову стойку - і він утік".
І виходить інтерв'ю, каже пані Леся, на розворот, і заголовок: "На Лесю Воронину в парку напав маніяк".
Про талант Ольги Сумської
Коли ми дублювали мультфільм "Тачки", в студії було душ 15 людей - представники студій "Дісней", "Невафільм", режисер, звукорежисер, я, актори, які чекали своєї черги до мікрофона. А за мікрофоном стояла "відома актриса театру та кіно" Ольга Сумська - дублювала машинку Саллі. Досить тривалий час Ольга працювала, а потім раптом спиняється й каже: "Стоп, я есть хочу". У студії - заціпеніння. Ніхто не знає, що робити, як реагувати, як виходити з ситуації, як і чим нагодувати зірку. І чорт мене смикнув згадати, що в моєму рюкзаку лежать банан. А я люблю банани стиглі, з чорними цятками. Лізу в рюкзачок, беру цей банан у прозорій поліетиленовій торбинці й несу Ользі... і вже за три кроки від неї бачу, що чорні цятки перетворилися на досить великі чорні плями. Сумська повертається до мене, міряє поглядом з ніг до голови разом з моїм бананом і промовляє так, як я не спроможний промовити ніколи і житті й ні за які гонорари: "Дя-ку-ю, сон-це". І стільки ставлення, стільки змісту вклала вона у ці два слова, що я ладен був той банан з'їсти разом зі шкуркою і з поліетиленовим пакетом. Сидячи в щілині під плінтусом.
Ні, не знайшовся ще режисер, який розкрив би талант Сумської!
Остання фраза цієї розповіді - осбливо канонічна й незмінна.
Розповів я бувальщину під час одного інтерв'ю. Через певний час купую газету, розгортаю та й бачу свою історіюв такому вигляді:
Коли ми дублювали мультфільм ”Тачки”, у студії було чоловік 15 — представники ”Діснею”, ”Неви-фільму”, режисер, звукорежисер. Оля довго працювала, а потім каже: ”Стоп, я есть хочу”. І її повели в якусь їдальню.
А над інтерв'ю - заголовок, як тепер модно, казати, адекватний:
”Не народився режисер, який терпітиме вибрики Ольги Сумської”
Переповідаю цю дивну історію дитячій письменниці Лесі Ворониній, а вона мені у відповідь - свою бувальщину про журналістів. Під час одного інтерв'ю журналістка дуже в неї допитувалася, знаючи, що пані Леся вивчала якісь там бойові мистецтва, яи пригодилися їй ті мистецтва в реальному житті. Пані Леся не могла пригадати такого випадку. "Хіба що", - каже, - "колись у парку, як я вигулювала собачку, якийсь ексгібіціоніст із-за куща щось теє, а я зобразила бойову стойку - і він утік".
І виходить інтерв'ю, каже пані Леся, на розворот, і заголовок: "На Лесю Воронину в парку напав маніяк".
