Стівен КІНҐ
Night Surf
НІЧНИЙ ПРИБІЙ
Коли мужик був мертвий і засмерділо його горілим м'ясом, ми знову подалися на пляж. Корі йшов з приймачем, транзистором завбільшки як шафа – у нього вставлялося не менше сорока батарейок і можна було ще й касети крутити. Не скажеш, що звучало класно, зате голосно. Корі був багатенький до появи А6, але йому це минулося. Навіть його велетенська магнітола, хоч і гарна, та давно вже просилася на сміття. Ми могли на ній вловити всього дві радіостанції. Одну з Портсмута, з діджеєм, шизонутим на релігії, який крутне запис Пері Комо, помолиться, заридає, крутне Джоні Рея, почитає псалми, геть як Джеймс Дін у "На схід од раю", тоді ще трохи поридає. Весела, скажу вам, передачка. Якось він заспівав "Несучи снопи" своїм тріснутим, паскудним голосом – і в нас з Нікчемним почалася істерика.
Станція з Масачусетсу була краща, але ловилася тільки вночі. На ній працювали якісь дітлахи. Мабуть, захопили чиюсь студію після того, як усі її покинули чи повмирали. Балакати вони не вміли й перекручували слова, як могли. Дуже смішно, знаєте – зі сміху здохнути можна. Саме цю станцію ми слухали, повертаючись на пляж. Ми з Сюзі трималися за руки; Келлі й Джоан ішли перед нами, а Нікчемний уже зайшов за гребінь і зник з очей. Корі плентався позаду, гойдаючи своєю магнітолою. "Ролінґ Стоунз" співали "Енджі".
– Ти мене любиш? – спитала Сюзі. – Я хочу знати єдине – ти мене любиш?"
Сюзі вимагала постійних запевнень. Я був її ведмедиком.
– Ні, – сказав я. Вона гладшала і, якщо їй вдасться більш-менш довго прожити, що навряд, то стане бегемоткою. Паща в неї вже була чимала.
– Ти гидкий, – сказала вона й приклала долоню до лиця. Лаковані нігті тьмяно блиснули у світлі півмісяця, що зійшов годину тому.
– Знов надумала плакати?
– Заткнися! – Чути було, що вона таки й справді зібралася нюняти.
Ми перейшли гребінь і я зупинився. Я завжди тут зупиняюся. До А6 це був громадський пляж. Туристи, відпочивальники, шмаркаті діти й гладкі ропухи-бабусі з обгорілими на сонці ліктями. Цукеркові обгортки й палички від льодяників у піску, красиві дівки на пляжних підстилках у смороді вихлопних газів з паркінгу, водорості й плями мазуту.
Та зараз бруду й сміття не стало. Океан усе з'їв, мимохідь, так, як ви з'їдаєте жменю крекерів. Людей, щоб прийти знову й насвинячити, вже не було. Тільки ми, а нас замало, щоб добре нагидити. Та ще й любили ми цей пляж – хіба ж не принесли йому щойно жертву? Навіть Сюзі, сучечка Сюзі з її жирною сракою і квітчастими кльошами.
Пісок був білий і нетоптаний, позначений тільки верхньою лінією припливу – перекрученим клоччям водоростей та трісками. Місячне світло вишило все чорнильними тінями та складками. Покинута вишка рятувальника стирчала білим скелетом ярдів за п'ятдесят од душових кабін, цілячи в небо, мов кістлявий палець.
І прибій, нічний прибій, що, скільки було видно, кидався вибухами піни, ламаючи берег нескінченними атаками. Можливо, ще вчора ця вода була десь на півдорозі до Англії.
– "Енджі", пісня "Ролінґів", – сказало тріснутим голосом радіо Корі. – Я тащуся од неї, така собі, типу, викупана з мугили, пісінька, али знова пупулярна, а це гулувне. Я Бобі. Сьодні мав буть Хвред, али Хвред заслаб, грип чи шо. Весь розпух.
Сюзі хихикнула, хоч перші сльози вже з'явилися на віях. Я рушив на пляж трохи швидше, щоб вона не могла скиглити.
– Підожди! – гукнув Корі. – Берні! Підожди!
Мужик по радіо читав якісь матючні віршики, а дівка коло нього спитала, де він поставив пиво. Він їй щось одказав, але ми до того часу були вже на пляжі. Я озирнувся глянути, як там Корі. Він з'їжджав згори на спині, як завжди, і був такий нещасний, що я його аж трохи пожалів.
– Побігли зо мною, – сказав я Сюзі.
– Нащо?
Я ляснув її по голові й вона верескнула.
– Бо мені хочеться побігати.
Ми побігли. Вона ззаду впала, хекаючи, мов коняка й гукаючи, щоб я не біг так швидко, але я викинув її з голови. Вітер свистів мені у вухах і звіював волосся з лоба. У ньому чувся запах солі, гострий і їдкий. Прибій гатив. Хвилі були мов спінене чорне скло. Я скинув гумові капці й побіг по піску босяка, не зважаючи на гострі краї випадкових черепашок. Кров у мені ревіла.
А потім була халабуда з односкатним дахом, у яку встиг залізти Нікчемний, а Келлі та Джоан стояли поряд, трималися за руки й дивилися на воду. Я перекинувся через голову, відчуваючи, як пісок сиплеться за комір сорочки, і штурхонув Келлі під коліна. Він упав на мене зверху і тер мене лицем об пісок, а Джоан сміялася.
Ми повставали й сміялися одне з одного. Сюзі здалася й уже не бігла до нас, а насилу човгала. Корі її ледь не вловив.
– Вогонь, – сказав Келлі.
– Думаєте, він справді приїхав аж з Нью-Йорка, чи тільки так сказав? – спитала Джоан.
– Не знаю.
Яке це мало значення. Коли ми його знайшли, він сидів за кермом великого "Лінкольна" напівпритомний і марив. Голова в нього роздулася, мов м'яч, а шия була як сосиска. Жити йому лишалося недовго. Тож ми відтягли його на мис, що височів над пляжем, і спалили. Він сказав, що звати його Альвін Закгайм. Весь час кликав бабусю. Думав, що Сюзі – його бабуся. Це дуже її розсмішило, Бог знає, чому. Сюзі смішать найдивніші речі.
Це Корі придумав його спалити, але почалося все як жарт. Він прочитав у коледжі купу книжок про відьомство та чорну магію і хитро поглядав на нас у темряві коло Закгаймового "Лінкольна", кажучи, що як ми принесемо жертву темним богам, то, може, вони й далі захищатимуть нас од А6.
Зрозуміло, ніхто з нас не вірив у ці дурниці, але балачка ставала все серйозніша. Це було щось новеньке і врешті-решт ми пішли й спалили. Прив'язали його до спостережного причандалля – такої штуки, в яку колись кидали десять центів і в ясний день можна було бачити аж до Портленда. Прив'язали своїми пасками, а потім пішли збирати сухі кущики та вимиті з океану дрова, наче діти, що гралися в хованого. І поки ми збирали, Альвін Закгайм висів, зігнувшись, і бурмотів щось до своєї бабусі. Очі в Сюзі горіли й вона важко дихала. Це дуже її заводило. Коли ми зайшли в улоговину за великою брилою піщанику, вона нахилилася до мене й поцілувала. Губи в неї були густо наквецяні помадою, і здавалося, що цілуєш жирну тарілку.
Я відштовхнув її й після того вона почала сердитися.
Ми посходилися назад, геть усі, і склали сухі гілки та галузки на купу, Альвіну Закгайму аж до пояса. Нікчемний підпалив огнище запальницею "Зіппо" і вогонь швидко розгорівся. Наприкінці, якраз перед тим, як зайнявся чуб, мужик почав верещати. І запахло смаженою свининою.
– Берні, маєш сигарету? – спитав Нікчемний.
– Прямо за тобою лежить п'ятдесят пачок.
Він вишкірився й ляснув комара, що примірявся до його руки.
– Не хочеться ворушитись.
Я дав йому покурити й сів. Ми з Сюзі зустріли Нікчемного в Портленді. Він сидів на бровці перед міським театром, граючи на великій старій гітарі, яку десь узяв. Звук луною розходився вниз і вгору по Конгресовій вулиці, ніби він грав у концертному залі.
Сюзі стала перед нами, все ще задихаючись.
– Берні, ти мерзота.
– Сюзі, перестань. Поміняй пластинку. Ця вже запиляна.
– Скотина. Дурний, нечутливий, сучий син. Гад!
– Іди геть, Сюзі, – сказав я, – а то око підіб'ю. От побачиш.
Вона почала плакати знову. Дуже добре це вміла. Корі встав і спробував обійняти її рукою. Вона вдарила його ліктем у промежину і він плюнув їй у лице.
– Я тебе вб'ю! – Вона пішла на нього, верещачи й ридаючи, махаючи руками, мов пропелерами. Корі позадкував, трохи не впав, а тоді кинувся тікати. Сюзі з непристойними образами побігла за ним. Нікчемний закинув голову й реготав. Крізь шум прибою до нас слабко долинав звук радіо.
Келлі й Джоан кудись помандрували. Я бачив їх коло самої води, вони йшли, поклавши руки одне одному на талії. Схожі були на рекламний плакат у вітрині бюро подорожей – "Злітай на прекрасний острів Сен-Лорка". Усе нормально. Вони молодці.
– Берні.
– Що? – я сів і закурив, думаючи, як Нікчемний клацає кришечкою своєї "Зіппо", крутить коліщатко і добуває вогонь кременем та сталлю, наче печерна людина.
– Я підчепив, – сказав Нікчемний.
– Так? – я глянув на нього. – Це точно?
– Точнісінько. Голова болить. Живіть болить. Важко пісяти.
– Може, це просто грип "гонконг". У Сюзі був грип "гонконг". Вона захотіла Біблію. – Я засміявся. Це було ще тоді, як ми вчилися в університеті, десь за тиждень до того, як його закрили назавжди, за місяць до того, як з машин-сміттєвозів почали виносити трупи й закопувати в братських могилах з усіма їхніми манатками.
– Дивись, – він запалив сірника й підніс до підборіддя. Я побачив перші трикутні плями, перший набряк. Це справді був А6.
– Ясно, – сказав я.
– Я не почуваю себе погано, – сказав він. – У голові тобто. А ти теж. Ти багато про це думаєш. Я бачу.
– Та ні, не думаю, – збрехав я.
– Ще й як думаєш. Як той сьогоднішній мужик. Ти теж про це думаєш. Ми йому, мабуть, дуже помогли, коли ти перейшов прямо до діла. Він, мабуть, і не второпав, що з ним сталося.
– Второпав.
Він знизав плечима й повернувся на бік.
– Не має значення.
Ми курили і я дивився на прибій, що то накочував, то відступав. У Нікчемного хвороба. Це знову й знову повертало до реальності. Закінчувався серпень, ще тиждень-два – та й перші холоди, а там і осінь підкрадеться. Треба буде десь селитися. Зима. До Різдва ми, мабуть, усі вже повмираємо. У чиїйсь вітальні, з дорогою магнітолою Корі на книжковій шафі, напханій примітивними книжечками, і кволе зимове сонце ляже на килим крізь безглузді морозні візерунки на шибках.
Картина була така яскрава, що я аж здригнувся. Нема чого в серпні думати про зиму. Все одно, що уявляти себе в могилі.
Нікчемний засміявся.
– Бачиш? Ти про це думаєш.
Що я міг сказати? Я встав.
– Піду пошукаю Сюзі.
– Берні, можливо, ми останні люди на Землі. Ти про таке не думав? – У тьмяному місячному світлі він уже здавався напівмертвим, з колами під очима та блідими, нерухомими пальцями, мов олівцями.
Я зійшов до води й подивився поверх неї. Нічого не побачив, крім невтомних, рухомих горбів хвиль, увінчаних ніжними кучерями піни. Ревіння бурунів було тут страшенне, воно глушило весь інший світ. Наче стоїш у самому центрі грози. Я заплющив очі й погойдався на босих ногах. Пісок був холодний, мокрий і втрамбований. Навіть якщо ми й останні люди на землі, то й що? Це все триватиме, поки Місяць притягує воду.
Сюзі й Корі були на пляжі. Сюзі осідлала його, мов необ'їждженого жеребця й товкла головою в текуче кипіння води. Корі крутився й захлинався. Обоє були мокрі. Я підійшов і відіпхнув її ногою. Корі став у воді рачки, відпльовуючись, наче гавкаючи.
– Я тебе ненавиджу! – закричала мені Сюзі. Чорний оскалений півмісяць її рота нагадував вхід в атракціон страшилок. Як я був малий, то мати часто водила нас у парк Гаррісона, і там був павільйон страшилок з великою клоунською пикою спереду, і заходити треба було крізь рот.
– Перестань, Сюзі. Вставай. – Я простяг руку. Вона взялася за неї з сумнівом і встала. Її блузку й шкіру обліпив мокрий пісок.
– Берні, не треба було мене штурхати. Не треба було…
– Та ну.
Вона не схожа на музичний автомат – не треба кидати десять центів, але й вимкнути неможливо.
Ми йшли по пляжі до головної споруди. Той, хто тут раніше керував, мав на поверсі невелику квартирку. Там було ліжко. Вона не заслужила ліжка, але Нікчемний мав щодо цього рацію. Це не мало значення. Рахунки вже не зрівняєш.
Сходи були збоку будинку, але я затримався на якусь мить, щоб глянути крізь розбите вікно на запилюжені товари, на які ніхто не захотів зазіхнути – паки футболок (спереду напис "Пляж Енсон" і картинка з небом та хвилями), блискучі браслети, що через день зеленіють на зап'ясті, нікудишні сережки, пляжні м'ячі, брудні вітальні листівки, погано розмальовані порцелянові мадонни, пластикове блювотиння (Так реалістично! Випробуй на дружині!), бенгальські вогні до Дня незалежності, який так і не настав, пляжні рушники з пишними дівулями в бікіні, що стоять серед назв сотень курортів, вимпели (Сувенір з Енсонського пляжу та парку), надувні кульки, купальники. Трохи далі була закусочна з великим плакатом "Покуштуй нашого пирога з молюсками".
В останніх класах школи я часто приходив на цей пляж. Це було за сім років до А6, я тоді зустрічався з дівчиною, яку звали Морін. Вона була велика дівчинка. Мала рожевий картатий купальник. Я, бувало, казав їй, що він схожий на скатерку. Ми прогулювалися по дерев'яному настилу перед цим будинком, босі, дошки пекли нам п'яти так само, як і пісок. Пиріг з молюсками не приїдався.
– На що ти там дивишся?
– Ні на що. Ходімо.
Мені приснився важкий, огидний сон про Альвіна Закгайма. Затиснутий за кермом свого блискучого жовтого "Лінкольна", він говорив про бабусю. А був він лиш роздутою, почорнілою головою та обвугленим кістяком. Смердів паленим. І говорив, говорив, а я не міг промовити й слова. Прокинувся я, важко дихаючи.
Сюзі розтяглася на моєму одязі, бліда й опухла. Годинник у мене на руці показував 3:15, але він стояв. Було ще поночі. Прибій гатив і молотив. Був приплив. Отже, 4:15. Скоро розвидниться. Я зліз з ліжка й пішов до дверей. Морський бриз приємно охолодив гаряче тіло. Попри все я не хотів умирати.
Пішов у куток і взяв пива. Там під стіною стояло три чи чотири ящики "Будвайзера". Пиво було тепле, бо не було електрики. Та я не проти теплого пива, не те, що деякі. Просто воно трохи дужче піниться. Пиво є пиво. Я вийшов на сходи, сів, потяг кільце на бляшанці й пийнув.
То от до чого ми докотилися. Знищено весь людський рід – і не атомною зброєю, чи там біологічною війною, чи забрудненням, чи ще чимось таким великим. Звичайний грип. Я хотів би десь установити велетенську меморіальну дошку. Може, на Соляних рівнинах Боневіля? Бронзову, квадратну. Кожна сторона – три милі. І великими опуклими буквами написати, для прибульців з космосу: ЗВИЧАЙНИЙ ГРИП.
Я кинув бляшанку за перила. Вона впала з порожнистим брязкотом на цементну доріжку, що оточує будинок. Халабуда з односкатним дахом темним трикутником виднілася на тлі піску. Цікаво, чи спить Нікчемний. Цікаво, чи я б спав.
– Берні.
Вона стояла у дверях, нап'явши мою сорочку. Я це ненавиджу. Вона потіє, мов свиня.
– Берні, я тобі більше не подобаюсь?
Я не сказав нічого. Минули часи, коли мені через щось могло стати прикро. Вона не заслуговує мене більше, ніж я не заслуговую її.
– Можна з тобою посидіти?
– Навряд чи тут вистачить для обох місця.
Вона якось здавлено гикнула й пішла назад у кімнату.
– У Нікчемного – А6, – сказав я.
Вона спинилася й глянула на мене. Обличчя її не здригнулося.
– Не жартуй, Берні.
Я прикурив сигарету.
– Він не міг! Він же…
– Так, він перехворів на А2. Грип "гонконг". Так само, як ти, і я, й Корі, й Келлі з Джоан.
– Але це значить, що…
– Імунітету нема.
– Так. І ми можемо заразитись.
– Може, він збрехав, кажучи, що перехворів на А2. Щоб ми взяли його до себе, – сказав я.
Полегшення розлилось по її лиці.
– Точно, так і було. Я теж би збрехала на його місці. Кому хочеться лишитися самому. Правда? – Вона завагалася. – Вертаємося в ліжко?
– Не зараз.
Вона пішла в кімнату. Я міг їй і не казати, що А2 – не гарантія проти А6. Вона це знала. Просто не хотіла про це думати. Я сидів і дивився на прибій. Дуже високий прибій. Багато років тому Енсон був єдиним більш-менш придатним для серфінгу пляжем у штаті. Мис здіймався чорним горбом на тлі неба. Мені здалося, що я бачу на ньому вертикальну стойку спостережного прилада, але це, скоріше, ввижалося. Іноді Келлі водив Джоан на вершину Мису. Та навряд чи вони були там зараз.
Я обхопив лице долонями і стис, відчуваючи шкіру, її нерівності й структуру. Усе звужувалося так м'яко, і все було так жалюгідно – не було в цьому гідності.
Прибій котив, котив, котив. Безмежний. Чистий і глибокий. Ми приходили сюди влітку, Морін і я, влітку по закінченні школи, влітку перед коледжем і перед реальністю, перед А6, що вийшов з Південно-східної Азії і накрив світ, мов пелена, і був то липень, і ми їли піццу і слухали її радіо, я намащував кремом їй спину, вона намащувала кремом спину мені, повітря було гаряче, пісок ясний, а сонце – мов запалювальне скло."
Stephen King "Night Shift", Doubleday and Company, New York, 1979. – 330 p.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
sforzinda
