ВУЛИЧНЕ

Колись мешкав у абсирантському гуртожитку на вулиці Ежена Потьє. Тоді ще не було інтернету, і люди спілкувалися через листи - такі списані кривими буквами аркуші паперу, які вкладалися в конверти і за невелику плату особлива організація - пошта - доставляла їх іншим людям. У гуртожитку для листів була спеціальна розкладка, однак листоноші найчастіше вивалювали листи купою на стіл перед нею. Поки знайдеш листа, адресованого тобі, мусиш передивитися листи, писані всім. І здивувало мене, що нарід не знає, як правильно писати ім'я-прізвище дядька, котрий створив вірша до партєйного гімну "Інтернаціонал". Добре їм, французам, у них Ejen Pottier - і все ясно. А в нас... Патье, Питье, навіть Понтьє. Эльжен Питье, улица Э.Жена Потье, Еже Напотьє - і ще безліч варіантів.
* * *
Мій відділ цитології Інституту ботаніки стояв на вулиці Великій Житомирській. У службових документах скорочували, заліською говіркою, звісно: Б.Житомирская. Мене це обурювало - ну хто така Б.Житомирская? Ну що за фривольні двозначності? Я пропонував скорочувати інакше: Большая Ж.
Один час та вулиця носила ім'я Саші Горовіца. Це був комсюк, який поперся на чолі загону большів у Трипілля, де була республіка отамана Зеленого, бороти повстанців. Сашу з дружбанами, звісно, розстріляли й кинули рибі в Дніпро. Кавуністи назвали це потім "Трипільська трагедія" і в замкненому клубі у Великому Букрині на стіні висіла шедеврально-лубкова "картіна", на якій злі буржуазно-націоналістичні куркулі з банькатими очима по-звірячому розстрілюють героїчних комсомольців. Під картиною на стелажах шаруділи листям колгоспні шовкопряди, снували нитку в світле капіталістичне майбуття.

І заодно.
Переспів "Інтернаціоналу" Миколи Вороного - просто геніальний.
В нужді та в утисках ми бились,
А з наших жил точили кров.
Над нами багачі глумились,
А ми... корилися їм знов.
Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску:
Вже промінь щастя нам засяв.
Не треба прав без обов'язку
I обов'язку, що без прав!

ПАРТИЗАНСЬКА ОМОФОНІЯ

Семінари з історії КПСС у нас вів Василь Пилипович Мольченко. Під час війни він був комісаром партизанського загону імені Щорса - того самого, яким командував Юрій Збанацький. Збанацький потім став письменником і одна з його книжок, "Ми не з легенди", була про той загін. Коли група не була готова до семінару, то хто-небудь питав: "Василю Пилиповичу, а от у книжці "Ми не з легенди" я не зрозумів одного місця, отого, де... Василь Пилипович одразу забував тему семінару, казав: "Беріть стуло, сідайте" - і оповідав усякі партизанські історії. Найголовніша - про те, як його заарештували були ґештаповці і він сидів у німецько-фашистській тюрмі. В'язням у камеру заносили відро з їдлом і всі на те відро налітали, а молодий Василь Пилипович не міг добратися ну ніяк. І тоді брат передав йому особливу ложку метрової довжини. "І я з-за спин р-раз, набрав, два, набрав - і не пропав з голоду". Потім Василь утік. Коли його арештовували, то - Василь Пилипович показував на собі: "Отут у мене був пістолет Вальтер, отут була граната, а отут, за чоботом - маленький, дамський, пістолетик. І коли німці забрали Вальтер, і гранату, і ножа, то я з халяви пістолетика як вихоплю! Як стрельну в німців! Бах! Бах! І тікати!" Історія ця була такого джазового типу - з варіаціями. Замість Вальтера бував автомат, кількість гранат змінювалася в межах до трьох, у халяві стирчав то пістолетик, то граната, то ніж. Арештовували то просто німці, то ґештаповці, то поліцаї.
Інша історія була про грузина, якого посилали на завдання в містечко чи то Мену, чи Сосницю, чи ще якесь у Чернигівській області. Збанацький напучував бійця: "Візьмеш у підпільників друкарські шрифти, запали, бинти, йод і, май на увазі, батареї - обов'язково". Грузин повернувся із завдання сумний і доповідає про невдачу: "Шрифти єсть, запали єсть, бинти єсть, йод єсть... А вот батарєї Mein Auwasie падпольщікі не дасталі".