ДНІСТЕР-89

Це вже 20 років минуло, як був це й похід, організований Товариством Лева. Такі цікаві були часи, цікаві люди... Пішки обходили села, збирали фольклор, спогади про УПА. Я й Микола Жарких - на велосипедах. Я міряв радіаційний фон, а Микола фотографував церкви... А потім попливли по Дністру на катамаранах. Купили досить таки бліденької блакитної та жовтої тканини в якомусь сільмазі й пошили прапори. Чутка про наш похід ("мають жовто-сині фани!") розходилася далеко по обидва боки Дністра. У Галичі екіпажі двох передових катамаранів, що випередили основну групу на кілька годин, перестріло ГБ - цілий ПАЗик гебні. Кудись там хлопців тягали, писали протоколи. Відпустили. У селі перед Галичем нас зустріли особливо радісно. Понаносили молока, пиріжків, яблук... Баби розказували про минуле - мене здивувало, як добре тамтешні люди пам'ятають прадавні, як для мене,  часи - Першу світові. "Тутво були шанці - тутво москалі, а тамво - австріяки, і вони сі били на багнети. Але єк кричєли! Єк кричєли - як кОти!"
Я причепився до двох вуйків, які необережно сказали, що знають повстанських пісень, і впрошував їх заспівати. Вуйки довго відмовлялися, казали: "Аби зради си не бУло!", а потім усе-таки хекнули, встали - два звичайні українські дядьки у звичайних тоді бостонових картузах-шестиклинках - подивились один на одного, на мене, стали пліч-о-пліч - буквально, як на плакатах, чи як у кіні про комсомольців - і заспівали! Дещо я записав:

Най жиє Бандера, провідник народу!
Най жиє Вкраїна, вільна раз на все!
Зложимо подяку Степану Бандері
За Україну, за визволеннє!
* * *
Вкраїнський народе, сердитий твій спів -
Москва твоїх пожерла найкращих синів...
Лягли твої діти, мов скошена трава...
Над ними ся пімстила червоная москва.

12 липня коло села Тенетники записав розмову з паном Олексою Трачем, багатолітнім в'язнем ҐУЛАҐу, бандерівцем. У загоні УПА він був кулеметником. Дещо розповів про бойові дії, як економили набої - кулеметна серія з трьох набоїв вважалася довгою. На кулемет він мав усього 500 набоїв. Кожен боєць мусив досконало знати 4-5 видів зброї. У сотні їх було 135 бійців. Більше розповідати не захотів, казав: "Не настав ще час". Переважно розказував про табори, в яких відсидів 11 років, здається, на Воркуті. Казав: за ці роки з'їв три тонни кропиви та пару тонн висівок. Гнила риба була за делікатес. У 23 роки при зрості 183 см важив 56 кг. Розказував, з ким сидів, яка була в зеків "форма" - де яка нашивка, які розміри: на правому стегні - 9х12 см, на плечі - 15х30 см, на шапці з козирком - 6х12 см. На нашивках - номер з літери та цифр. Таку нумерацію запроваджено було 1943 року. На кожну літеру припадала 1 тисяча в'язнів. Пан Олекса потрапив у табори 1946 року, мав номер на букву Ж. 1948 року відбулася заміна алфавіту, бо в'язні повимирали, лишилося приблизно 200 душ. З шести останніх букв абетки - менше тридцяти чоловік. Разом з паном Олексою сиділи: професор-історик з Києва Іван Григорович Паламарчук - від 1944 року; Михайло Іванович Кінах з Одеси; Олексій Іванович Опанасюк... Усіх їх 1954 року повбивали на Воркуті... Ще був Ярослав Мартинець зі Львова...
Звісно,  було в поході й смішне. Завтра розповім.