![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegПрізвище Забужко, яке нині часто згадують у виборчому контексті, нагадало мені, що колись її "Польові дослідження з українського сексу" були мене спонукали викласти свій погляд на тему. Одна історія з ненаписаної праці, названої так, як заголовок - під зрізом. Бо скільки можна про януковича!
У роки студентської юності був у мене друг Віктор. Він зустрічався зі студенткою-журналісткою Вікторією. Вітя і Віта. Слово «зустрічатися» в ті соцреалістичні часи означало ходити, взявшись за ручки, відвідувати Оперний театр, музеї та виставкові зали, зрідка бувати в кіні. З якогось часу у Віктора почалися сильні головні болі. Він звернувся до лікаря, лікар поставив страшний діагноз «запалення оболонки правої півкулі головного мозку» - можливо, не так жахливо все звучало, але я за що купив, за те і… А причина такої хвороби, сказав мудрий лікар, проста: Віті було вже років 23, а він ще був незайманий, отож воно й теє, запалилося. Що робити?
– Дєвушка у тєбя єсть? – питає ескулап.
– Єсть, – відповідає Вітя.
– Ну тагда начінай с нєй жіть палавой жізню.
Вітя погодився почати, прийшов до Віти та й каже:
– Так і так, у мене запалення правої мозкової оболонки, мені лікар приписав жити статевим життям, ну то давай.
А Віта – факультет журналістики, літературні студії, білі вірші, дівоча цнота – ледь не зомліла від такої мерзенної, ницої, цинічної пропозиції.
– Ні, – гордо відрізала порядна дівчина, оговтавшись.
– Давай, – наполягає Вітя.
– Нізащо! – гнівно заперечує Віта.
Тоді Вітя хапає ножа – та й ну ганяти за Вітою навколо круглого гуртожитського стола. Побігали, побігали – і Віта врешті втекла. Вберегла дівочу цноту.
Віті тим часом голова ж болить. І що робити? Сідає він та й пише листа Вітиним батькам: «Шановні Вітині батьки! Мені лікар приписав жити статевим життям, а ваша дочка мені не дає. Напишіть їй, будь ласка, хай дасть». Ну, ви уявляєте, що було далі.
На Вікторії, значить, поставлено крапку, а питання собі висить так само! Є такий підлий закон – коли чогось дуже треба, то воно не йде в руки ну ніяк. Ходив Вітя робити пропозиції різним легковажним дівкам – нуль результату. Хоч був досить симпатичний. Ходив до якогось славетного лаборанта з Інституту харчової промисловості, котрий вів ґросбух на всіх київських повій – не вдалося спарувати. Зі зневіри ходив Вітя навіть на автовокзал, де можна було зняти повію – ні, не повію, а даруйте, б..ь, з таких, що вже смердять – та й тут не склалося.
– Підійшов я, – каже Вітя, - до першого-ліпшого таксиста, як мені й радили, оповів свою біду, таксист сказав, шо ето дєло поправімоє, за пять рублєй – трі єй, два мнє – ми тєбя вилєчім, а я кажу, що маю тільки чотири – три їй, один вам – а таксист не погодився, довелось іти до другого, і до третього…
Усе-таки знайшов Вітя крайнього, той кудись свиснув-крикнув, прийшла спеціалістка, вагітна (!), сіла з Вітьою на заднє сидіння, поїхали в деміївські нетрі. У бідного Віті так калатало серце й стрибав тиск, що він не дуже й бачив, з чим їде. Волга стала в глухому завулку серед хащів дерези – така тоді була на Деміївці дикість – і спеціалістка каже:
– Тєбє как абично ілі што-то асобєнново?
Вітя давай гарячково думати, чим одрізняється обичне від асобєнного, і, поки думав, у світлі місяця роздивився партнерку. І негайно вирішив відмовитися від лікування. Хай краще голова болить. Довелось таксистові замість Віті вдовольняти трудівницю как абично, а потім цідити з радіатора гарячу воду і у світлі фар помагати їй з гігієнічними процедурами. Охайна трапилась – наперекір враженню. Заплатити Віті все ж довелось. Виторгував адін єй, адін таксисту, адін за паєздку. Руб зекономив.
Зрозуміло, що врешті-решт Вітя знайшов собі лікарку – продавщиця з гастроному на якійсь п’янці надала йому терапевтичні послуги. Вітя був на сьомому небі од щастя аж два дні. На третій закапало. Трипер. Відвели ми Вітю в студентську поліклініку, там його амбулаторно вилікували, потім він ще півроку їздив на бакпосіви… Як минув строк карантину, пощастило Віті вдруге. І знову щастя тривало два дні… Ви не повірите – втретє було так само. Отаке химерне у своїй несправедливості буває життя.
Вітя завжди ходив у костюмі й при краватці. Скрізь. Навіть снідати в студмістечкову їдальню «Бухенвальд». Навіть серед картопляного поля в селі Термахівка, куди нас посилали допомагати колгоспникам, Вітя красувався в кримпленовому костюмі і в краватці. «Нікада нє вихаділ із дому бєз ґалстука» – була його улюблена приповідка. Краще б без кондома не виходив.
У роки студентської юності був у мене друг Віктор. Він зустрічався зі студенткою-журналісткою Вікторією. Вітя і Віта. Слово «зустрічатися» в ті соцреалістичні часи означало ходити, взявшись за ручки, відвідувати Оперний театр, музеї та виставкові зали, зрідка бувати в кіні. З якогось часу у Віктора почалися сильні головні болі. Він звернувся до лікаря, лікар поставив страшний діагноз «запалення оболонки правої півкулі головного мозку» - можливо, не так жахливо все звучало, але я за що купив, за те і… А причина такої хвороби, сказав мудрий лікар, проста: Віті було вже років 23, а він ще був незайманий, отож воно й теє, запалилося. Що робити?
– Дєвушка у тєбя єсть? – питає ескулап.
– Єсть, – відповідає Вітя.
– Ну тагда начінай с нєй жіть палавой жізню.
Вітя погодився почати, прийшов до Віти та й каже:
– Так і так, у мене запалення правої мозкової оболонки, мені лікар приписав жити статевим життям, ну то давай.
А Віта – факультет журналістики, літературні студії, білі вірші, дівоча цнота – ледь не зомліла від такої мерзенної, ницої, цинічної пропозиції.
– Ні, – гордо відрізала порядна дівчина, оговтавшись.
– Давай, – наполягає Вітя.
– Нізащо! – гнівно заперечує Віта.
Тоді Вітя хапає ножа – та й ну ганяти за Вітою навколо круглого гуртожитського стола. Побігали, побігали – і Віта врешті втекла. Вберегла дівочу цноту.
Віті тим часом голова ж болить. І що робити? Сідає він та й пише листа Вітиним батькам: «Шановні Вітині батьки! Мені лікар приписав жити статевим життям, а ваша дочка мені не дає. Напишіть їй, будь ласка, хай дасть». Ну, ви уявляєте, що було далі.
На Вікторії, значить, поставлено крапку, а питання собі висить так само! Є такий підлий закон – коли чогось дуже треба, то воно не йде в руки ну ніяк. Ходив Вітя робити пропозиції різним легковажним дівкам – нуль результату. Хоч був досить симпатичний. Ходив до якогось славетного лаборанта з Інституту харчової промисловості, котрий вів ґросбух на всіх київських повій – не вдалося спарувати. Зі зневіри ходив Вітя навіть на автовокзал, де можна було зняти повію – ні, не повію, а даруйте, б..ь, з таких, що вже смердять – та й тут не склалося.
– Підійшов я, – каже Вітя, - до першого-ліпшого таксиста, як мені й радили, оповів свою біду, таксист сказав, шо ето дєло поправімоє, за пять рублєй – трі єй, два мнє – ми тєбя вилєчім, а я кажу, що маю тільки чотири – три їй, один вам – а таксист не погодився, довелось іти до другого, і до третього…
Усе-таки знайшов Вітя крайнього, той кудись свиснув-крикнув, прийшла спеціалістка, вагітна (!), сіла з Вітьою на заднє сидіння, поїхали в деміївські нетрі. У бідного Віті так калатало серце й стрибав тиск, що він не дуже й бачив, з чим їде. Волга стала в глухому завулку серед хащів дерези – така тоді була на Деміївці дикість – і спеціалістка каже:
– Тєбє как абично ілі што-то асобєнново?
Вітя давай гарячково думати, чим одрізняється обичне від асобєнного, і, поки думав, у світлі місяця роздивився партнерку. І негайно вирішив відмовитися від лікування. Хай краще голова болить. Довелось таксистові замість Віті вдовольняти трудівницю как абично, а потім цідити з радіатора гарячу воду і у світлі фар помагати їй з гігієнічними процедурами. Охайна трапилась – наперекір враженню. Заплатити Віті все ж довелось. Виторгував адін єй, адін таксисту, адін за паєздку. Руб зекономив.
Зрозуміло, що врешті-решт Вітя знайшов собі лікарку – продавщиця з гастроному на якійсь п’янці надала йому терапевтичні послуги. Вітя був на сьомому небі од щастя аж два дні. На третій закапало. Трипер. Відвели ми Вітю в студентську поліклініку, там його амбулаторно вилікували, потім він ще півроку їздив на бакпосіви… Як минув строк карантину, пощастило Віті вдруге. І знову щастя тривало два дні… Ви не повірите – втретє було так само. Отаке химерне у своїй несправедливості буває життя.
Вітя завжди ходив у костюмі й при краватці. Скрізь. Навіть снідати в студмістечкову їдальню «Бухенвальд». Навіть серед картопляного поля в селі Термахівка, куди нас посилали допомагати колгоспникам, Вітя красувався в кримпленовому костюмі і в краватці. «Нікада нє вихаділ із дому бєз ґалстука» – була його улюблена приповідка. Краще б без кондома не виходив.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-02-13 11:29 pm (UTC)no subject
Date: 2010-02-14 12:19 am (UTC)