ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНА ДРАКОНКА
Aug. 28th, 2009 03:00 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegКазка
Коло одного села була військова база. Військова база – це таке обгороджене колючим дротом місце, куди генерали заганяють солдатів, щоб ті там жили й зберігали зброю. На військовій базі коло одного села солдати зберігали ракети та яйця драконів. Яйця драконів створили учені в таємному інституті, щоб, як спалахне війна, зарядити ними ракети і стрельнути за далеке море у ворожу країну. Там з яєць мали вилупитися дракони й поїсти у ворожій країні всіх правителів.
Однак війна не спалахнула, цар нашої країни проторгувався і дуже збіднів. Через те перестав видавати солдатам зарплатню. Солдати мусили харчуватися салом – на кожній військовій базі обов’язково є свиноферма, тому сала було вдосталь. Та не було хліба. А сало без хліба – дурне, тож солдати вимінювали хліб за ракети, смажили на салі яєчню з драконячих яєць і їли з хлібом.
Незабаром і ракети, і сало, і драконячі яйця закінчилися. Солдати ще трохи посиділи голодні, а потім розійшлися хто куди. Селяни з одного села змотали з-навколо бази колючий дріт і пообгороджували ним свої городи. А потім почали розбирати військову базу на цеглу й будувати з неї курники.
Однак селяни не знали, що солдати поїли не всі драконячі яйця. Одне яйце випадково закотилося в куток, і його засипали гноєм зі свиноферми. На сонечку гній розігрівся, і з яйця вилупилася маленька драконка. Вона виловила й поїла всіх щурів, що водилися на покинутій свинофермі, й одразу дуже підросла. Бо була з військових драконів, які ростуть не по днях, а по хвилинах, щоб з’їдати ворожих правителів у той самий день, як ракета впаде в заморській країні.
Ото, значить, драконка підросла та й чує – хтось іде. А то йшли селяни з одного села виколупувати з військової бази цеглу та шифер. Драконка на них як закричить! Одначе кричала драконка так, що її чули тільки собаки й коти, а селяни не чули. Та все одно руки й ноги в них од дракончиного крику заціпеніли, язики їм відняло. І всі геть чисто посивіли ще до того, як прибігли, перелякані, додому. Нікому не розказали селяни, що з ними було на військовій базі, та все ж пішов селом поголос, що на базі щось лихе коїться й ходити туди не можна. І не дивувалися вже люди, коли в кого пропадала корова, чи свиня, чи коза, чи курка – тільки поглядали в той бік, де військова база.
Якось улітку приїхав до баби в те одне село хлопчик Панасик. І тато з ним приїхав, і мама. Ніхто не сказав Панасикові про страшну військову базу, то він і не боявся. Узяв собі велосипеда та й поїхав кататись. І заїхав на ту саму військову базу. Драконка його побачила здалеку, та як закричить! А Панасик не злякався, бо в нього вуха були плеєром заткнуті й драконячий крик до нього не долинув. Їде Панасик з гори на ровері по військовій дорозі, а драконка впоперек крило як виставить! А Панасик у те крило – бух! І впав! І не забився, бо воно ж м’яке. Тільки навушники плеєрні з вух повипадали. Устав Панасик і дивиться. І драконка на нього дивиться. Очі отакенні, як дві тарілки. Не схожий їй Панасик на ворожого правителя – не в костюмі, без краватки, маленький, ніс кирпатий. І не з’їла драконка Панасика. А спитала:
– Ти хто? – її вчені так створили, що вміла балакати всіма мовами.
Панасик драконки не злякався, бо бачив драконів у книжках. Підняв він велосипеда та й каже:
– Я Панасик. Приїхав зі столиці до баби на канікули. А ти дракон чи що?
– Ні, – каже драконка, – я не дракон. Я драконка.
– А що ти тут робиш? – питає Панасик.
– Та оце не знаю, що й робити. Ніхто мене не доглядає, їсти не дають, мушу сама полювати на ворон і зайців. А як мені тут сумно й самотньо, якби ти знав!
І драконка аж заплакала. Панасик хотів було витерти їй сльози хустинкою, та не дістав до голови.
– Не плач, драконко, – каже Панасик. – Хочеш, я тобі село покажу? Усе ж веселіше, ніж у цих руїнах сидіти.
– Еге, – каже драконка, – яке там село! Мене люди як побачать, то одразу стріляти почнуть, я знаю.
– Може, не почнуть? – почухав потилицю Панасик. – Хіба вони драконів не бачили?
– Не знаю, чи бачили, – каже драконка, – але стрілятимуть обов’язково, я це знаю ще з яйця. Люди мають проти нас, драконів, особливі гармати й ракети. Називаються зенітні.
– Ні в кого в бабиному селі нема ні зенітних ракет, ні зенітних гармат. Ходімо, я тобі молока дам. І вишень. І морозива сходимо купимо.
Дуже захотілося драконці молока, і вишень, і морозива, хоч вона не знала, що воно таке – морозиво. А щоб люди в драконку не стріляли, придумали вони з Панасиком хитрість. Драконка лишилася на військовій базі, а Панасик сів на свого велосипеда та й поїхав до баби. Там витяг з сумки повітряного змія, якого з собою привіз, і почав на вулиці запускати. Люди спочатку трохи дивилися, а потім перестали, бо повітряні змії були їм нецікаві. Побіг Панасик зі змієм по вулиці, далі вибіг у поле, та й на базу забіг. На базі змія відв’язав, мотузочку причепив драконці до лапи.
– Лети, – каже, – драконко, високо в небі на мотузочці, а люди подумають, що ти – повітряний змій.
Так і зробили. Панасик іде селом, а драконка летить високо в небі на мотузочці. Ніхто на неї уваги не звертає, тільки собаки дуже гавкають та коти нявчать, мов показилися. Та ще кури розбігаються світ заочі.
Зайшов Панасик у бабин двір, нарвав вишень, прив'язав до мотузочки, а драконка витягла мотузочку до себе, з’їла вишні й опустила мотузочку назад. Засмакували вишні драконці. Потім пішли вони в центр села, де продавали морозиво. Купив його Панасик аж кілограм і так само прив’язав до мотузочки. Драконка з’їла морозиво та як зрадіє! Як залітає! Як закричить! Добре, що ніхто її крику не чув, самі собаки та коти. Собаки зі злості похрипли, а коти так високо на дерева повилазили, що й досі злізти не можуть.
Погуляли отак Панасик з драконкою по селу і знову пішли на базу. Знизилась драконка – крильми ляп-ляп! – і каже:
– Яке ж воно смачне, Панасику, те морозиво! От тільки я не розкуштувала. Принеси мені ще, та більше неси, більше!
– О, – каже Панасик, – як же я його принесу, якщо морозиво продають за гроші, а грошей у мене вже нема?
– Що це воно таке – гроші? – питає драконка.
– Ну, гроші, це осьо що, – показав Панасик драконці жменю дрібненьких грошиків, що в нього лишилися.
– Оце таке кругленьке, біленьке? – здивувалася драконка.
– Еге ж, – каже Панасик.
– То я знаю, де такого кругленького багато. Отам, за полем, – махнула драконка в той бік крилом. – Тільки воно там не біленьке, а жовтеньке. Гайда покажу!
І драконка полетіла за поле, а Панасик поїхав услід. За полем, у ярочку, він побачив… справжній скарб! Вода вимила з-під землі глиняний глечик, а з нього повисипалися золоті монети. Панасик знав, що це золото, бо бачив на малюнку в книжці про піратів. Він одразу зметикував, що треба робити. Зібрав ті монети, що висипались, назад у глечик, а які не влізли, поклав у кишеню.
– Знаєш, драконко, – каже, – такі гроші зараз не ходять, бо старовинні, і морозива на них не купиш, але я віддам їх татові, і тато неодмінно дасть мені справжніх, морозивних грошей. Жди мене на базі.
Та й поїхав з глечиком у село. Показав татові скарб. Сказав, що катався на велосипеді в полі і знайшов у ярку. Тато дивився-дивився на золото, а тоді покликав маму, розказав їй про Панасика і про ярок та й питає:
– Що ж нам робити?
Мама теж дивилася-дивилася на золото, а тоді надумала:
– Треба, – каже, – державі здати. Нам за цей скарб дадуть двадцять п’ять відсотків. Такий закон. А якщо не здати, то можуть у в’язницю посадити.
Тато подумав-подумав та й погодився з мамою. Закутали вони скарб у газету, тоді в рушник, тоді поклали в торбину, торбину – в сумку, сумку тато почепив на плече, діждались автобуса й поїхали в райцентр. І Панасик з ними поїхав. Тато дав йому грошей на морозиво і на цукерки.
У райцентрі тато з мамою довго не могли вирішити, де саме тут держава і куди здавати скарб. Нарешті погодились, що здавати треба в поліцію. Прийшли вони в поліцію, і тато сказав, що скарб принесли здавати державі. Поліція одразу вся збіглася, тата й маму заарештували, а Панасика вигнали геть. Панасик заплакав і не знав, що йому робити.
З поліції було чути, що на тата кричать і вимагають принести ще золота, бо це, мовляв, він приніс не все, а трошки. На маму теж кричали й питали, де тато заховав золото. Мама плакала, й Панасик надворі плакав. А тато не плакав, а тільки сердився і вимагав. Далі поліція сказала, що вже вечір і нема сили кричати на тата й маму і що вранці поліція поїде в бабине село і сама все золото знайде. А маму й тата поліція кинула в темницю. Панасик не знав, що робити, тому сів у автобус та й поїхав до баби.
Розказав Панасик бабі лиху пригоду. Баба як заридає, як заголосить!
Наридалася, наголосилася та й каже Панасикові:
– Ти, Панасику, хату стережи, а я поїду в райцентр, може, впрошу поліцію, хай твоїх тата і маму випустить.
Та й поїхала. А в райцентрі поліція як почула, що це Панасикового татка мати, то взяла й бабу теж у темну темницю кинула.
– Щоб золото не переховала до завтра, – сказала поліція.
Сидів Панасик, сидів, стеріг хату, стеріг. Бачить, уже глупа ніч, а баби немає. І мами немає, і тата. Уже й автобуси не ходять, і маршрутки не ходять. Що його робити? Думав-думав та й придумав. Замкнув хату на два замки і побіг на військову базу.
Темно на базі й страшно. Розвалені військові будинки, чорні кущі ворушаться, та Панасик нічого не злякався.
– Драконко! – гукнув. – Драконко!
– Що? – обізвалася з темних руїн драконка. – Морозива приніс?
– Якого морозива! – заплакав Панасик. – Там поліція маму й тата, й бабу заарештувала, допитує, де ще є скарб. А скарбу ж більше немає! Що робити, драконко, га?
– Оце таке… – задумалась драконка. – Що робити, що робити… Визволяти треба тата і маму, й бабу! Летімо!
Драконка вхопила Панасика в пазурі, за сорочку й за пасок, щоб не подряпати, і полетіла з ним у райцентр. У темряві вона добре бачила, бо була військова, тому прилетіли вони дуже скоро.
Приземлилася драконка в міському парку, що давно вже весь бузиною та дерезою заріс, сказала Панасикові:
– Сиди тут, я зараз! – і полетіла до поліції.
А поліція була у великому будинку двоповерховому, з ґратами на вікнах, із залізними дверима. Під будинком стояло кілька таких машин, що на них поліція любить їздити. Підлетіла драконка тихенько, хап одну машину – та як залетить з тією машиною високо вгору, та як кине нею об землю – брязь! Тільки колеса покотились! І шибки потовклися, й сидіння повилітали, й вогнегасник, і аптечка, і ті газети, що деякі поліцаї в машинах уміють читати. Кинула драконка машиною об асфальт та й сіла в поліції на даху.
Як почула поліція, що так голосно брязнуло, та як вибіжить уся: один поліцай з автоматом, другий і третій з пістолетами, четвертий, п’ятий і шостий з кийками, а сьомий – з отруйним газом у пшикалці. Дивляться – лежить їхня машина розбита й нікого нема. Повиставляли на всі боки один автомат, два пістолети, три кийки та ще й пшикалку з отруйним газом. Дивляться:
– Хто?
– Що?
– Де?
– Звідки?
А драконка з даху як закричить по-драконячому! Не чути її людям, тільки собаки всі довкола завили й загавкали, коти зашипіли й занявкали, сонні ворони з дерев попадали, а поліцаї збилися докупи, трясуться й зубами клацають. Драконка тихенько згори крильми мах-мах та хап тих поліцаїв обома лапами – так усіх і вхопила. І знов крильми мах-мах, ляп-ляп – полетіла з райцентру.
Ніч кругом, темно, летить драконка в небі, й ніхто її не бачить, не чує, бо вона ж військова, невидима, нечутна. Поліцаї у неї в лапах стирчать мовчечки, бо так перелякалися, що їм усім заціпило. Летять, трясуться, очі позаплющували, не дихають, а двоє аж зомліло зі страху.
Прилетіла драконка в темний ліс, у тому лісі знайшла темний яр, колючим терном порослий і колючою дерезою, та й кинула туди поліцаїв. Подряпалися вони, подерлися, форму свою поліцайську пошматували, погони повідривали. Один автомата поліцайського загубив, двоє пістолети погубили, троє кийки десь посіяли. І один одного поліцаї погубили, принишкли під кущами та й сидять – бояться. Тільки останній поліцай добре впав – не подерся, не забився, форми не пошматував, погонів не відірвав, пшикалки з отруйним газом з рук не випустив. Та одне горе – впавши, зопалу натис кнопку на своїй пшикалці. Отруйний газ як піде! Од газу в поліцая сльози як потечуть! Живіт як заболить! Новісінькі штани пропали…
А драконка полетіла назад у райцентр. Взяла в парку Панасика, підлетіла з ним до поліції, сіла. Просунула свого довгого драконячого хвоста в двері, повибивала всі ґрати, поперекидала сейфи та й каже Панасикові:
– Біжи, знайди ключі, випусти маму, тата й бабу на волю.
Зайшов Панасик у поліцію, знайшов ключі від темниці, випустив маму, тата й бабу, а злочинців, які поряд сиділи, не випустив. Тато побачив драконку і нічого не спитав, тільки побілів дуже, а мама з бабою глянули, ахнули й зомліли обидві. Тато посадив їх, зомлілих, у цілу поліцайську машину, посадив і Панасика, а сам знов пішов у поліцію, знайшов своє золото в торбі й забрав, знайшов свої документи, теж забрав – і поїхали вони на поліцайській машині в бабине село.
По дорозі мама й баба отямились, Панасик їм усе про драконку і розказав. Тато послухав та й каже:
– Я так і знав, що це щось військове.
А драконка над ними вгорі летіла, і як приїхали, взяла поліцайську машину, занесла далеко-далеко за село і в ставок укинула. Ох же ж і булькнуло! А тоді приземлилася в баби на городі. Баба почала було сваритися:
– Вона ж мені всю капусту витопче!
Але тато попросив її не кричати, а речі збирати, бо треба з села тікати. Баба ще дужче розсердилася:
– Не поїду нікуди! Тут народилася, тут і вмру! Куди мені на старість! Їдьте самі!
І що тато не казав, як не вмовляв – не захотіла баба з села їхати. Довелось татові, мамі й Панасикові їхати самим. Дали вони сусідові трохи грошей – не тих, що зі скарбу, а звичайних, – і сусід згодився одвезти їх своєю машиною в столицю. Сказав Панасик драконці, що вони в столицю їдуть, драконка подумала-подумала й надумала теж з ними перебратися.
– Осяду, – каже, – десь під столицею, може, там веселіше буде, бо тут нудно.
Та й поїхали вони, а драконка над ними високо в небі летіла аж до самої столиці.
Як приїхали, був уже ранній ранок. Драконка знайшла собі гарний яр зі ставочком під столицею, у Тимофанії, а тато знайшов через знайомих своїх знайомих їхніх знайомих і продав тим знайомим знайомих його знайомих трошки золота зі скарбу. І купив собі, мамі й Панасикові нову-новісіньку квартиру на протилежному краю столиці, зате близько до Тимофанії, де в гарному яру зі ставочком оселилася драконка.
Отак жили вони собі – Панасик щодня провідував драконку, морозиво їй возив. Драконка вдень у ставочку рибу ловила, а по суботах помагала Панасикові робити уроки із заморської мови, яку добре знала, і катала його над Тимофанією. Люди знизу дивилися й думали, що дельтаплан. Панасиків тато собі майстерню купив і машини лагодив, а мама весь час гроші рахувала – ті, що тато заробив, і ті, що зі скарбу Панасикового.
А поліцаї, що їх драконка в яр занесла, сиділи в яру під кущами аж до ранку. Вранці повилазили з-під кущів, зійшлися докупи, питають один в одного: «Що воно було?» Думали-думали та й надумали – мабуть, щось чорнобильське! Замовкли з жаху й пішли дороги шукати. Шукали-блукали – аж у Джиркаській області з лісу вийшли, голодні й охлялі. Ледве до обіду добрались у свій райцентр, а там!..
Побачили вранці люди, що поліція навстіж одчинена, залізні шафи секретні повідкривані, важливі документи на підлозі валяються, перед поліцією розбита машина лежить, а поліцая жодного нема! Подзвонили в головну поліцію, в область. З області приїхали особливі поліцаї в панцирах непробивних, у сталевих шапках, з автоматами, з собаками та з генералом у лампасистих штанях і при срібних погонах.
Довго шукали особливі поліцаї разом з генералом і собаками бомбу – не знайшли. Шукали пропалих поліцаїв, усіх розпитували, сліди нюхали – і теж не знайшли. Ніхто з людей нічого не бачив і не чув. Генерал аж мозоля собі на потилиці начухав, так тяжко думав, що його робити і як бути. Уже й пістоля було витяг, щоб двічі застрелитися з горя, та ба – плентаються поліцаї райцентрівські. Обдерті, побиті, подряпані. Так і так, кажуть, дракон напав на поліцію, кігтями нас ухопив і в далекий яр заніс. Подивився генерал на поліцаїв і наказав одвезти їх у ту лікарню, де вавки в головах лікують. А в райцентр викликав нових поліцаїв, запасних, драконкою не ляканих.
Жила собі драконка коло озера в Тимофанії геть непогано. Та тільки стало там неспокійно. Наїхало тракторів-бульдозерів, здоровецьких екскаваторів з ковшами зубатими, будівельників понаходило – і за тиждень там, де стояли вікові дуби та розлогі липи, виросли мальовані палаци, обгороджені кам’яними парканами і залізною сіткою. У тих палацах оселилися люті розбійники – пикаті, пузаті, золотими ланцюгами обвішані. У кожного розбійника – банда посіпак, та зграя собак, та череда великих чорних машин – джипів. Собаки відчули, що десь тут драконка живе, і гавкали, мов скажені.
Драконці це набридло, й почала вона їх полювати. Отак уночі підлетить тихенько до палацу, хап собацюру – та й з’їсть. А на другу ніч – до другого палацу. А на третю – до третього. Але всіх собак не переїла, бо розбійники весь час нових докупляли. Від’їлася драконка на тих собаках, дужа стала, велика. Захотілося їй силою своєю погратися.
Підлетіла драконка якось уночі до палаців, ухопила великий джип, здійнялася високо-високо в небо – та й кинула! Джип свистів-завивав у повітрі, поки падав, а тоді так голосно об землю брязнув, що аж у Хвастові почули. І так драконка за півгодини всі джипи розбійницькі з неба на землю скинула, а було їх двадцять. Розбійники повибігали з палаців, бачать – джипи їхні об землю гать! Брязь! Гах! Вони зразу один на одного подумали. Повитягували з сервантів великі страшні рушниці – вінчестери і карабіни, що отакенними, як сардельки, кулями стріляють – та й ну бухкати, хто в кого бачив. Скоренько один одного й перебухкали. Тихо стало у Тимофанії, спокійно…
А тут і осінь підійшла. Вранці на траві іній виступав, листя жовкнути почало. Пташки у вирій полетіли. Драконка морозиво їсти перестала – і без морозива холодно, каже. Що його робити – задумалися вони з Панасиком. Та й надумали, що треба і драконці у вирій летіти, там перезимувати, а на весну повернутися в рідний край.
Попрощалася драконка, взяла на дорогу торбу сала, що їй Панасик на базарі купив, приєдналася до попутних лелек і подалась у вирій, у теплі краї…
На весну драконка з вирію не повернулася. Передала потім через одних людей, що познайомилася в теплих краях, у Африці, з гарним крокодилом, вийшла заміж і лишилась там назавжди. Панасик трохи посумував, та недовго, бо за навчанням і гуртками сумувати було ніколи. Кажуть, вступив згодом у Столично-Кобилянську академію і тепер навчається на третьому курсі. Царевичем буде.
Коло одного села була військова база. Військова база – це таке обгороджене колючим дротом місце, куди генерали заганяють солдатів, щоб ті там жили й зберігали зброю. На військовій базі коло одного села солдати зберігали ракети та яйця драконів. Яйця драконів створили учені в таємному інституті, щоб, як спалахне війна, зарядити ними ракети і стрельнути за далеке море у ворожу країну. Там з яєць мали вилупитися дракони й поїсти у ворожій країні всіх правителів.
Однак війна не спалахнула, цар нашої країни проторгувався і дуже збіднів. Через те перестав видавати солдатам зарплатню. Солдати мусили харчуватися салом – на кожній військовій базі обов’язково є свиноферма, тому сала було вдосталь. Та не було хліба. А сало без хліба – дурне, тож солдати вимінювали хліб за ракети, смажили на салі яєчню з драконячих яєць і їли з хлібом.
Незабаром і ракети, і сало, і драконячі яйця закінчилися. Солдати ще трохи посиділи голодні, а потім розійшлися хто куди. Селяни з одного села змотали з-навколо бази колючий дріт і пообгороджували ним свої городи. А потім почали розбирати військову базу на цеглу й будувати з неї курники.
Однак селяни не знали, що солдати поїли не всі драконячі яйця. Одне яйце випадково закотилося в куток, і його засипали гноєм зі свиноферми. На сонечку гній розігрівся, і з яйця вилупилася маленька драконка. Вона виловила й поїла всіх щурів, що водилися на покинутій свинофермі, й одразу дуже підросла. Бо була з військових драконів, які ростуть не по днях, а по хвилинах, щоб з’їдати ворожих правителів у той самий день, як ракета впаде в заморській країні.
Ото, значить, драконка підросла та й чує – хтось іде. А то йшли селяни з одного села виколупувати з військової бази цеглу та шифер. Драконка на них як закричить! Одначе кричала драконка так, що її чули тільки собаки й коти, а селяни не чули. Та все одно руки й ноги в них од дракончиного крику заціпеніли, язики їм відняло. І всі геть чисто посивіли ще до того, як прибігли, перелякані, додому. Нікому не розказали селяни, що з ними було на військовій базі, та все ж пішов селом поголос, що на базі щось лихе коїться й ходити туди не можна. І не дивувалися вже люди, коли в кого пропадала корова, чи свиня, чи коза, чи курка – тільки поглядали в той бік, де військова база.
Якось улітку приїхав до баби в те одне село хлопчик Панасик. І тато з ним приїхав, і мама. Ніхто не сказав Панасикові про страшну військову базу, то він і не боявся. Узяв собі велосипеда та й поїхав кататись. І заїхав на ту саму військову базу. Драконка його побачила здалеку, та як закричить! А Панасик не злякався, бо в нього вуха були плеєром заткнуті й драконячий крик до нього не долинув. Їде Панасик з гори на ровері по військовій дорозі, а драконка впоперек крило як виставить! А Панасик у те крило – бух! І впав! І не забився, бо воно ж м’яке. Тільки навушники плеєрні з вух повипадали. Устав Панасик і дивиться. І драконка на нього дивиться. Очі отакенні, як дві тарілки. Не схожий їй Панасик на ворожого правителя – не в костюмі, без краватки, маленький, ніс кирпатий. І не з’їла драконка Панасика. А спитала:
– Ти хто? – її вчені так створили, що вміла балакати всіма мовами.
Панасик драконки не злякався, бо бачив драконів у книжках. Підняв він велосипеда та й каже:
– Я Панасик. Приїхав зі столиці до баби на канікули. А ти дракон чи що?
– Ні, – каже драконка, – я не дракон. Я драконка.
– А що ти тут робиш? – питає Панасик.
– Та оце не знаю, що й робити. Ніхто мене не доглядає, їсти не дають, мушу сама полювати на ворон і зайців. А як мені тут сумно й самотньо, якби ти знав!
І драконка аж заплакала. Панасик хотів було витерти їй сльози хустинкою, та не дістав до голови.
– Не плач, драконко, – каже Панасик. – Хочеш, я тобі село покажу? Усе ж веселіше, ніж у цих руїнах сидіти.
– Еге, – каже драконка, – яке там село! Мене люди як побачать, то одразу стріляти почнуть, я знаю.
– Може, не почнуть? – почухав потилицю Панасик. – Хіба вони драконів не бачили?
– Не знаю, чи бачили, – каже драконка, – але стрілятимуть обов’язково, я це знаю ще з яйця. Люди мають проти нас, драконів, особливі гармати й ракети. Називаються зенітні.
– Ні в кого в бабиному селі нема ні зенітних ракет, ні зенітних гармат. Ходімо, я тобі молока дам. І вишень. І морозива сходимо купимо.
Дуже захотілося драконці молока, і вишень, і морозива, хоч вона не знала, що воно таке – морозиво. А щоб люди в драконку не стріляли, придумали вони з Панасиком хитрість. Драконка лишилася на військовій базі, а Панасик сів на свого велосипеда та й поїхав до баби. Там витяг з сумки повітряного змія, якого з собою привіз, і почав на вулиці запускати. Люди спочатку трохи дивилися, а потім перестали, бо повітряні змії були їм нецікаві. Побіг Панасик зі змієм по вулиці, далі вибіг у поле, та й на базу забіг. На базі змія відв’язав, мотузочку причепив драконці до лапи.
– Лети, – каже, – драконко, високо в небі на мотузочці, а люди подумають, що ти – повітряний змій.
Так і зробили. Панасик іде селом, а драконка летить високо в небі на мотузочці. Ніхто на неї уваги не звертає, тільки собаки дуже гавкають та коти нявчать, мов показилися. Та ще кури розбігаються світ заочі.
Зайшов Панасик у бабин двір, нарвав вишень, прив'язав до мотузочки, а драконка витягла мотузочку до себе, з’їла вишні й опустила мотузочку назад. Засмакували вишні драконці. Потім пішли вони в центр села, де продавали морозиво. Купив його Панасик аж кілограм і так само прив’язав до мотузочки. Драконка з’їла морозиво та як зрадіє! Як залітає! Як закричить! Добре, що ніхто її крику не чув, самі собаки та коти. Собаки зі злості похрипли, а коти так високо на дерева повилазили, що й досі злізти не можуть.
Погуляли отак Панасик з драконкою по селу і знову пішли на базу. Знизилась драконка – крильми ляп-ляп! – і каже:
– Яке ж воно смачне, Панасику, те морозиво! От тільки я не розкуштувала. Принеси мені ще, та більше неси, більше!
– О, – каже Панасик, – як же я його принесу, якщо морозиво продають за гроші, а грошей у мене вже нема?
– Що це воно таке – гроші? – питає драконка.
– Ну, гроші, це осьо що, – показав Панасик драконці жменю дрібненьких грошиків, що в нього лишилися.
– Оце таке кругленьке, біленьке? – здивувалася драконка.
– Еге ж, – каже Панасик.
– То я знаю, де такого кругленького багато. Отам, за полем, – махнула драконка в той бік крилом. – Тільки воно там не біленьке, а жовтеньке. Гайда покажу!
І драконка полетіла за поле, а Панасик поїхав услід. За полем, у ярочку, він побачив… справжній скарб! Вода вимила з-під землі глиняний глечик, а з нього повисипалися золоті монети. Панасик знав, що це золото, бо бачив на малюнку в книжці про піратів. Він одразу зметикував, що треба робити. Зібрав ті монети, що висипались, назад у глечик, а які не влізли, поклав у кишеню.
– Знаєш, драконко, – каже, – такі гроші зараз не ходять, бо старовинні, і морозива на них не купиш, але я віддам їх татові, і тато неодмінно дасть мені справжніх, морозивних грошей. Жди мене на базі.
Та й поїхав з глечиком у село. Показав татові скарб. Сказав, що катався на велосипеді в полі і знайшов у ярку. Тато дивився-дивився на золото, а тоді покликав маму, розказав їй про Панасика і про ярок та й питає:
– Що ж нам робити?
Мама теж дивилася-дивилася на золото, а тоді надумала:
– Треба, – каже, – державі здати. Нам за цей скарб дадуть двадцять п’ять відсотків. Такий закон. А якщо не здати, то можуть у в’язницю посадити.
Тато подумав-подумав та й погодився з мамою. Закутали вони скарб у газету, тоді в рушник, тоді поклали в торбину, торбину – в сумку, сумку тато почепив на плече, діждались автобуса й поїхали в райцентр. І Панасик з ними поїхав. Тато дав йому грошей на морозиво і на цукерки.
У райцентрі тато з мамою довго не могли вирішити, де саме тут держава і куди здавати скарб. Нарешті погодились, що здавати треба в поліцію. Прийшли вони в поліцію, і тато сказав, що скарб принесли здавати державі. Поліція одразу вся збіглася, тата й маму заарештували, а Панасика вигнали геть. Панасик заплакав і не знав, що йому робити.
З поліції було чути, що на тата кричать і вимагають принести ще золота, бо це, мовляв, він приніс не все, а трошки. На маму теж кричали й питали, де тато заховав золото. Мама плакала, й Панасик надворі плакав. А тато не плакав, а тільки сердився і вимагав. Далі поліція сказала, що вже вечір і нема сили кричати на тата й маму і що вранці поліція поїде в бабине село і сама все золото знайде. А маму й тата поліція кинула в темницю. Панасик не знав, що робити, тому сів у автобус та й поїхав до баби.
Розказав Панасик бабі лиху пригоду. Баба як заридає, як заголосить!
Наридалася, наголосилася та й каже Панасикові:
– Ти, Панасику, хату стережи, а я поїду в райцентр, може, впрошу поліцію, хай твоїх тата і маму випустить.
Та й поїхала. А в райцентрі поліція як почула, що це Панасикового татка мати, то взяла й бабу теж у темну темницю кинула.
– Щоб золото не переховала до завтра, – сказала поліція.
Сидів Панасик, сидів, стеріг хату, стеріг. Бачить, уже глупа ніч, а баби немає. І мами немає, і тата. Уже й автобуси не ходять, і маршрутки не ходять. Що його робити? Думав-думав та й придумав. Замкнув хату на два замки і побіг на військову базу.
Темно на базі й страшно. Розвалені військові будинки, чорні кущі ворушаться, та Панасик нічого не злякався.
– Драконко! – гукнув. – Драконко!
– Що? – обізвалася з темних руїн драконка. – Морозива приніс?
– Якого морозива! – заплакав Панасик. – Там поліція маму й тата, й бабу заарештувала, допитує, де ще є скарб. А скарбу ж більше немає! Що робити, драконко, га?
– Оце таке… – задумалась драконка. – Що робити, що робити… Визволяти треба тата і маму, й бабу! Летімо!
Драконка вхопила Панасика в пазурі, за сорочку й за пасок, щоб не подряпати, і полетіла з ним у райцентр. У темряві вона добре бачила, бо була військова, тому прилетіли вони дуже скоро.
Приземлилася драконка в міському парку, що давно вже весь бузиною та дерезою заріс, сказала Панасикові:
– Сиди тут, я зараз! – і полетіла до поліції.
А поліція була у великому будинку двоповерховому, з ґратами на вікнах, із залізними дверима. Під будинком стояло кілька таких машин, що на них поліція любить їздити. Підлетіла драконка тихенько, хап одну машину – та як залетить з тією машиною високо вгору, та як кине нею об землю – брязь! Тільки колеса покотились! І шибки потовклися, й сидіння повилітали, й вогнегасник, і аптечка, і ті газети, що деякі поліцаї в машинах уміють читати. Кинула драконка машиною об асфальт та й сіла в поліції на даху.
Як почула поліція, що так голосно брязнуло, та як вибіжить уся: один поліцай з автоматом, другий і третій з пістолетами, четвертий, п’ятий і шостий з кийками, а сьомий – з отруйним газом у пшикалці. Дивляться – лежить їхня машина розбита й нікого нема. Повиставляли на всі боки один автомат, два пістолети, три кийки та ще й пшикалку з отруйним газом. Дивляться:
– Хто?
– Що?
– Де?
– Звідки?
А драконка з даху як закричить по-драконячому! Не чути її людям, тільки собаки всі довкола завили й загавкали, коти зашипіли й занявкали, сонні ворони з дерев попадали, а поліцаї збилися докупи, трясуться й зубами клацають. Драконка тихенько згори крильми мах-мах та хап тих поліцаїв обома лапами – так усіх і вхопила. І знов крильми мах-мах, ляп-ляп – полетіла з райцентру.
Ніч кругом, темно, летить драконка в небі, й ніхто її не бачить, не чує, бо вона ж військова, невидима, нечутна. Поліцаї у неї в лапах стирчать мовчечки, бо так перелякалися, що їм усім заціпило. Летять, трясуться, очі позаплющували, не дихають, а двоє аж зомліло зі страху.
Прилетіла драконка в темний ліс, у тому лісі знайшла темний яр, колючим терном порослий і колючою дерезою, та й кинула туди поліцаїв. Подряпалися вони, подерлися, форму свою поліцайську пошматували, погони повідривали. Один автомата поліцайського загубив, двоє пістолети погубили, троє кийки десь посіяли. І один одного поліцаї погубили, принишкли під кущами та й сидять – бояться. Тільки останній поліцай добре впав – не подерся, не забився, форми не пошматував, погонів не відірвав, пшикалки з отруйним газом з рук не випустив. Та одне горе – впавши, зопалу натис кнопку на своїй пшикалці. Отруйний газ як піде! Од газу в поліцая сльози як потечуть! Живіт як заболить! Новісінькі штани пропали…
А драконка полетіла назад у райцентр. Взяла в парку Панасика, підлетіла з ним до поліції, сіла. Просунула свого довгого драконячого хвоста в двері, повибивала всі ґрати, поперекидала сейфи та й каже Панасикові:
– Біжи, знайди ключі, випусти маму, тата й бабу на волю.
Зайшов Панасик у поліцію, знайшов ключі від темниці, випустив маму, тата й бабу, а злочинців, які поряд сиділи, не випустив. Тато побачив драконку і нічого не спитав, тільки побілів дуже, а мама з бабою глянули, ахнули й зомліли обидві. Тато посадив їх, зомлілих, у цілу поліцайську машину, посадив і Панасика, а сам знов пішов у поліцію, знайшов своє золото в торбі й забрав, знайшов свої документи, теж забрав – і поїхали вони на поліцайській машині в бабине село.
По дорозі мама й баба отямились, Панасик їм усе про драконку і розказав. Тато послухав та й каже:
– Я так і знав, що це щось військове.
А драконка над ними вгорі летіла, і як приїхали, взяла поліцайську машину, занесла далеко-далеко за село і в ставок укинула. Ох же ж і булькнуло! А тоді приземлилася в баби на городі. Баба почала було сваритися:
– Вона ж мені всю капусту витопче!
Але тато попросив її не кричати, а речі збирати, бо треба з села тікати. Баба ще дужче розсердилася:
– Не поїду нікуди! Тут народилася, тут і вмру! Куди мені на старість! Їдьте самі!
І що тато не казав, як не вмовляв – не захотіла баба з села їхати. Довелось татові, мамі й Панасикові їхати самим. Дали вони сусідові трохи грошей – не тих, що зі скарбу, а звичайних, – і сусід згодився одвезти їх своєю машиною в столицю. Сказав Панасик драконці, що вони в столицю їдуть, драконка подумала-подумала й надумала теж з ними перебратися.
– Осяду, – каже, – десь під столицею, може, там веселіше буде, бо тут нудно.
Та й поїхали вони, а драконка над ними високо в небі летіла аж до самої столиці.
Як приїхали, був уже ранній ранок. Драконка знайшла собі гарний яр зі ставочком під столицею, у Тимофанії, а тато знайшов через знайомих своїх знайомих їхніх знайомих і продав тим знайомим знайомих його знайомих трошки золота зі скарбу. І купив собі, мамі й Панасикові нову-новісіньку квартиру на протилежному краю столиці, зате близько до Тимофанії, де в гарному яру зі ставочком оселилася драконка.
Отак жили вони собі – Панасик щодня провідував драконку, морозиво їй возив. Драконка вдень у ставочку рибу ловила, а по суботах помагала Панасикові робити уроки із заморської мови, яку добре знала, і катала його над Тимофанією. Люди знизу дивилися й думали, що дельтаплан. Панасиків тато собі майстерню купив і машини лагодив, а мама весь час гроші рахувала – ті, що тато заробив, і ті, що зі скарбу Панасикового.
А поліцаї, що їх драконка в яр занесла, сиділи в яру під кущами аж до ранку. Вранці повилазили з-під кущів, зійшлися докупи, питають один в одного: «Що воно було?» Думали-думали та й надумали – мабуть, щось чорнобильське! Замовкли з жаху й пішли дороги шукати. Шукали-блукали – аж у Джиркаській області з лісу вийшли, голодні й охлялі. Ледве до обіду добрались у свій райцентр, а там!..
Побачили вранці люди, що поліція навстіж одчинена, залізні шафи секретні повідкривані, важливі документи на підлозі валяються, перед поліцією розбита машина лежить, а поліцая жодного нема! Подзвонили в головну поліцію, в область. З області приїхали особливі поліцаї в панцирах непробивних, у сталевих шапках, з автоматами, з собаками та з генералом у лампасистих штанях і при срібних погонах.
Довго шукали особливі поліцаї разом з генералом і собаками бомбу – не знайшли. Шукали пропалих поліцаїв, усіх розпитували, сліди нюхали – і теж не знайшли. Ніхто з людей нічого не бачив і не чув. Генерал аж мозоля собі на потилиці начухав, так тяжко думав, що його робити і як бути. Уже й пістоля було витяг, щоб двічі застрелитися з горя, та ба – плентаються поліцаї райцентрівські. Обдерті, побиті, подряпані. Так і так, кажуть, дракон напав на поліцію, кігтями нас ухопив і в далекий яр заніс. Подивився генерал на поліцаїв і наказав одвезти їх у ту лікарню, де вавки в головах лікують. А в райцентр викликав нових поліцаїв, запасних, драконкою не ляканих.
Жила собі драконка коло озера в Тимофанії геть непогано. Та тільки стало там неспокійно. Наїхало тракторів-бульдозерів, здоровецьких екскаваторів з ковшами зубатими, будівельників понаходило – і за тиждень там, де стояли вікові дуби та розлогі липи, виросли мальовані палаци, обгороджені кам’яними парканами і залізною сіткою. У тих палацах оселилися люті розбійники – пикаті, пузаті, золотими ланцюгами обвішані. У кожного розбійника – банда посіпак, та зграя собак, та череда великих чорних машин – джипів. Собаки відчули, що десь тут драконка живе, і гавкали, мов скажені.
Драконці це набридло, й почала вона їх полювати. Отак уночі підлетить тихенько до палацу, хап собацюру – та й з’їсть. А на другу ніч – до другого палацу. А на третю – до третього. Але всіх собак не переїла, бо розбійники весь час нових докупляли. Від’їлася драконка на тих собаках, дужа стала, велика. Захотілося їй силою своєю погратися.
Підлетіла драконка якось уночі до палаців, ухопила великий джип, здійнялася високо-високо в небо – та й кинула! Джип свистів-завивав у повітрі, поки падав, а тоді так голосно об землю брязнув, що аж у Хвастові почули. І так драконка за півгодини всі джипи розбійницькі з неба на землю скинула, а було їх двадцять. Розбійники повибігали з палаців, бачать – джипи їхні об землю гать! Брязь! Гах! Вони зразу один на одного подумали. Повитягували з сервантів великі страшні рушниці – вінчестери і карабіни, що отакенними, як сардельки, кулями стріляють – та й ну бухкати, хто в кого бачив. Скоренько один одного й перебухкали. Тихо стало у Тимофанії, спокійно…
А тут і осінь підійшла. Вранці на траві іній виступав, листя жовкнути почало. Пташки у вирій полетіли. Драконка морозиво їсти перестала – і без морозива холодно, каже. Що його робити – задумалися вони з Панасиком. Та й надумали, що треба і драконці у вирій летіти, там перезимувати, а на весну повернутися в рідний край.
Попрощалася драконка, взяла на дорогу торбу сала, що їй Панасик на базарі купив, приєдналася до попутних лелек і подалась у вирій, у теплі краї…
На весну драконка з вирію не повернулася. Передала потім через одних людей, що познайомилася в теплих краях, у Африці, з гарним крокодилом, вийшла заміж і лишилась там назавжди. Панасик трохи посумував, та недовго, бо за навчанням і гуртками сумувати було ніколи. Кажуть, вступив згодом у Столично-Кобилянську академію і тепер навчається на третьому курсі. Царевичем буде.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2009-08-28 12:27 pm (UTC)no subject
Date: 2009-08-28 05:23 pm (UTC)no subject
Date: 2010-06-06 06:32 pm (UTC)no subject
Date: 2010-06-06 07:00 pm (UTC)