СЛИЗЬКІ ІСТОРІЇ З ДІВЧАТАМИ
Jan. 14th, 2010 12:24 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegУсі ці історії мали місце дуже давно й тому аж ніяк не можуть бути предметом досудового врегулювання спорів.
Усі імена, прізвища та колір трусів змінено.
На перехресті Проспекту Науки та вулиці Блакитного, яка по той бік переходить у вулицю Лисогірську, вражі школярі наковзали на тротуарі дуже слизьку ковзанку. Та ще ж там і горбик такий – не впасти дуже важко. Тому обережненько, обережненько, наче старий дід, сходжу я з того слизького горбочка. Дотупцяв до середини, як доганяє мене дівиця. Струнка, в дорогому кожушку, який у ті далекі роки називався «дубльонка» і однозначно свідчив про високий соціальний та матеріальний рівень її власниці. Не проти й склеїти таку ловку дівку, пропоную їй руку, щоб легше було зійти з наковзаного крижаного горбика. Дівка тільки пирхнула зневажливо, мигцем так на мене зиркнула, наче на колорадського жука, і сміливо ступнула на ковзанку. І як загримить… Як послизнеться! Як гепне! І як поїде на дупі й на спині до проїзної частини проспекту! Аж ноги задерла. І «дубльонка» її разом зі спідницею задерлася, виставивши надіті на колготки зверху сині труси – такого відтінку, як ото в наказових дорожніх знаків.
Лежить дівка, силкується встати – та не встане, бо слизько. А я не знаю, що й робити – кинутись на допомогу? Ану ж подумає, що я хочу скористатись її безпорадним станом і зґвалтувати.
Помогли їй устати співчутливі пенсіонерки.
* * *
Маленька вуличка в районі Шулявки. Уже темно. Проїзна частина закидана кучугурами, а по тротуару переді мною цокає каблучками гарна, судячи з усього, дівчина. Струнка, в елегантній шубці, без шапки, з красивою зачіскою. Якийсь час іду позаду, милуюся. А тоді думаю собі – та ну, та нащо. Не буду знайомитись. От не буду і все. Проігнорую. І пішов на обгін. А не помітив, що тротуар у тому місці блискучий мов скло – такий наковзаний. І якраз у процесі обгону я послизаюсь, і починаю вимахувати руками, щоб ухопитися хоч за небо. А неба нема… І ногами, ковзаючись, підбиваю ту дівчину, і вона їде ногами вперед, а я рівновагу ніби відновив, але тепер вона мене підбиває – знизу, – і я таки падаю, незграбно, дупою… Прямо їй на живіт як сяду! Аж кавкнула, сердешна…
Як порядна людина, я мав би після такого на ній оженитися. Слава Богу, обійшлось мадерою та співом романсів.
***
Цей випадок – без криги. Наш Інститут ботаніки розташований у старому будинку, що колись належав Терещенку. Цукрозаводчик такий був. Широкі сходи, викладені дореволюційними кахлями коридори. І от біжу я, веселий, молодий, підстрибом по тих широких сходах. І бачу, що перпендикулярно по коридору дибає шикарна брюнетка. Нова, бо я всіх інститутських дівиць парувального віку знаю мов облуплених. А в цієї довгі ноги, красиві джинси, талія, бюст третій нумер. Як ловелас, знаю, що не треба звертати уваги. Ще буде час і нагода. Не можна витріщатися. Треба зробити вигляд, що не помітив. Проігнорувати треба. Хай здивується. Такі міркування я за пів секунди продумав, і перестрибую собі через дві сходинки, і дострибую до самого низу… А там лежить шматок повсті (па-русскі – войлок) завтовшки сантиметрів п’ять. Прибиральниця поклала, щоб витирати ноги. І я на ту повсть з розгону стрибаю. І вона піді мною по дореволюційних гладеньких кахлях їде! Не просто їде, а дуже швидко їде. Тюх! Ввозить мене прямо в третій нумер, і в зачіску, і в макіяж. А руками я з усієї сили обнімаю новеньку, незнайому, щоб не впасти… Дівка витріщила на мене, дурня, очі та й каже: "Ета міня впєрвиє встрєчают на новам мєстє с распрастьортимі аб’ятіямі". Трохи в підвал не провалився...
* * *
1993 рік. Дівчата носять «леґґінси» (базарники часом пишуть на ярлику «легенцы»). Це такі дуже облиплі штанці, більше схожі на фарбу, нанесену на тіло аерозольним спреєм. Білизну під ними, здається, носити було не передбачено. У магазинах уже нічого немає, їх витісняють кіоски «кооператорів», у котрих з’являються такі дивовижні нам, радянцям, електронні годинники з шістьма мелодіями, какао «Нестлє», жуйки «Дірол», сигарети «Вінстон» та інші дивовижні брязкальця, намиста й дзеркальця. Аборигени коло тих кіосків юрмляться, роздивляються, пускають слину. Пунктів обміну валют на кожному кроці ще немає, гроші міняють ті ж таки «кооператори». Совіцькі рублі ходять, але їх витісняють купоно-карбованці. Зарплата в конверті – 100 доларів, найняти квартиру – 20-25 доларів. Пообідати в кафе «Рось» можна вчотирьох за долар. Шевченківська премія того року становила еквівалент 50 ЮСД.
Повертаючись зі зйомок, уже на виході з метро «Шулявська» (ще "Більшовик") згадую, що в кишені нема купоно-карбованців. Товплюся до кіоска, щоб розміняти десять баксів. Кіоск стоїть на невеликому, сантиметрів 30, обледенілому земляному насипі. Переді мною люди, обабіч люди. Ніяк не можу протиснутись, щоб кинути продавцеві коронне: «Долари берете?» І раптом людина поруч зі мною на тому насипі послизається, ноги її їдуть назад і вона починає падати лицем униз. Ані часу на думку, ані сантиметра на осмислений рух. Рука автоматично, по найкоротшій траєкторії, смикається, щоб ту людину підхопити… Підхоплює і… Голова миттю обробляє тактильні відчуття. Людина, що послизнулась – дівчина. В леґґінсах. Рука моя, на маючи на чому затриматись, якимось чином опинилась… Ну… Як би це сказати… Усією долонею, жменею, я ззаду тримаю ту дівку за… Ну за «оте». Як написав би Панас Мирний – за пружне лоно… Тільки лоном дівка й утримує рівновагу. І якщо я прийму руку, вона впаде й розіб’є собі фейс. Тому я міцно вп’явшись, тримаю. А дівка чеберяє ногами. Нарешті знайшла точку опори. Стала. Я збентежено витягую жменю з-поміж… Мить незручної мовчанки… Дівка оговталась перша і каже мені: «Спасіба».
Треба було замолоду частіше людей рятувати…
Усі імена, прізвища та колір трусів змінено.
На перехресті Проспекту Науки та вулиці Блакитного, яка по той бік переходить у вулицю Лисогірську, вражі школярі наковзали на тротуарі дуже слизьку ковзанку. Та ще ж там і горбик такий – не впасти дуже важко. Тому обережненько, обережненько, наче старий дід, сходжу я з того слизького горбочка. Дотупцяв до середини, як доганяє мене дівиця. Струнка, в дорогому кожушку, який у ті далекі роки називався «дубльонка» і однозначно свідчив про високий соціальний та матеріальний рівень її власниці. Не проти й склеїти таку ловку дівку, пропоную їй руку, щоб легше було зійти з наковзаного крижаного горбика. Дівка тільки пирхнула зневажливо, мигцем так на мене зиркнула, наче на колорадського жука, і сміливо ступнула на ковзанку. І як загримить… Як послизнеться! Як гепне! І як поїде на дупі й на спині до проїзної частини проспекту! Аж ноги задерла. І «дубльонка» її разом зі спідницею задерлася, виставивши надіті на колготки зверху сині труси – такого відтінку, як ото в наказових дорожніх знаків.
Лежить дівка, силкується встати – та не встане, бо слизько. А я не знаю, що й робити – кинутись на допомогу? Ану ж подумає, що я хочу скористатись її безпорадним станом і зґвалтувати.
Помогли їй устати співчутливі пенсіонерки.
* * *
Маленька вуличка в районі Шулявки. Уже темно. Проїзна частина закидана кучугурами, а по тротуару переді мною цокає каблучками гарна, судячи з усього, дівчина. Струнка, в елегантній шубці, без шапки, з красивою зачіскою. Якийсь час іду позаду, милуюся. А тоді думаю собі – та ну, та нащо. Не буду знайомитись. От не буду і все. Проігнорую. І пішов на обгін. А не помітив, що тротуар у тому місці блискучий мов скло – такий наковзаний. І якраз у процесі обгону я послизаюсь, і починаю вимахувати руками, щоб ухопитися хоч за небо. А неба нема… І ногами, ковзаючись, підбиваю ту дівчину, і вона їде ногами вперед, а я рівновагу ніби відновив, але тепер вона мене підбиває – знизу, – і я таки падаю, незграбно, дупою… Прямо їй на живіт як сяду! Аж кавкнула, сердешна…
Як порядна людина, я мав би після такого на ній оженитися. Слава Богу, обійшлось мадерою та співом романсів.
***
Цей випадок – без криги. Наш Інститут ботаніки розташований у старому будинку, що колись належав Терещенку. Цукрозаводчик такий був. Широкі сходи, викладені дореволюційними кахлями коридори. І от біжу я, веселий, молодий, підстрибом по тих широких сходах. І бачу, що перпендикулярно по коридору дибає шикарна брюнетка. Нова, бо я всіх інститутських дівиць парувального віку знаю мов облуплених. А в цієї довгі ноги, красиві джинси, талія, бюст третій нумер. Як ловелас, знаю, що не треба звертати уваги. Ще буде час і нагода. Не можна витріщатися. Треба зробити вигляд, що не помітив. Проігнорувати треба. Хай здивується. Такі міркування я за пів секунди продумав, і перестрибую собі через дві сходинки, і дострибую до самого низу… А там лежить шматок повсті (па-русскі – войлок) завтовшки сантиметрів п’ять. Прибиральниця поклала, щоб витирати ноги. І я на ту повсть з розгону стрибаю. І вона піді мною по дореволюційних гладеньких кахлях їде! Не просто їде, а дуже швидко їде. Тюх! Ввозить мене прямо в третій нумер, і в зачіску, і в макіяж. А руками я з усієї сили обнімаю новеньку, незнайому, щоб не впасти… Дівка витріщила на мене, дурня, очі та й каже: "Ета міня впєрвиє встрєчают на новам мєстє с распрастьортимі аб’ятіямі". Трохи в підвал не провалився...
* * *
1993 рік. Дівчата носять «леґґінси» (базарники часом пишуть на ярлику «легенцы»). Це такі дуже облиплі штанці, більше схожі на фарбу, нанесену на тіло аерозольним спреєм. Білизну під ними, здається, носити було не передбачено. У магазинах уже нічого немає, їх витісняють кіоски «кооператорів», у котрих з’являються такі дивовижні нам, радянцям, електронні годинники з шістьма мелодіями, какао «Нестлє», жуйки «Дірол», сигарети «Вінстон» та інші дивовижні брязкальця, намиста й дзеркальця. Аборигени коло тих кіосків юрмляться, роздивляються, пускають слину. Пунктів обміну валют на кожному кроці ще немає, гроші міняють ті ж таки «кооператори». Совіцькі рублі ходять, але їх витісняють купоно-карбованці. Зарплата в конверті – 100 доларів, найняти квартиру – 20-25 доларів. Пообідати в кафе «Рось» можна вчотирьох за долар. Шевченківська премія того року становила еквівалент 50 ЮСД.
Повертаючись зі зйомок, уже на виході з метро «Шулявська» (ще "Більшовик") згадую, що в кишені нема купоно-карбованців. Товплюся до кіоска, щоб розміняти десять баксів. Кіоск стоїть на невеликому, сантиметрів 30, обледенілому земляному насипі. Переді мною люди, обабіч люди. Ніяк не можу протиснутись, щоб кинути продавцеві коронне: «Долари берете?» І раптом людина поруч зі мною на тому насипі послизається, ноги її їдуть назад і вона починає падати лицем униз. Ані часу на думку, ані сантиметра на осмислений рух. Рука автоматично, по найкоротшій траєкторії, смикається, щоб ту людину підхопити… Підхоплює і… Голова миттю обробляє тактильні відчуття. Людина, що послизнулась – дівчина. В леґґінсах. Рука моя, на маючи на чому затриматись, якимось чином опинилась… Ну… Як би це сказати… Усією долонею, жменею, я ззаду тримаю ту дівку за… Ну за «оте». Як написав би Панас Мирний – за пружне лоно… Тільки лоном дівка й утримує рівновагу. І якщо я прийму руку, вона впаде й розіб’є собі фейс. Тому я міцно вп’явшись, тримаю. А дівка чеберяє ногами. Нарешті знайшла точку опори. Стала. Я збентежено витягую жменю з-поміж… Мить незручної мовчанки… Дівка оговталась перша і каже мені: «Спасіба».
Треба було замолоду частіше людей рятувати…
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-01-14 12:35 am (UTC)