zieg | ЯК Я СТРАДАЛ ГОМОФОБІЄЙ.

Мері Іксмас присвячую.

У серпні їхав я у Львів по нагороду "Кінолев". Поїзд був якийсь додатковий. Заходжу в купе - там уже сидить чувак, тириндить по мобільнику. Зовнішність у чувака така конкретно бердичівська, і акцент відповідний. Я привітався, він у відповідь - нуль хрюку. Ну то й ну. Більше в купе ніхто не зайшов. Я вставив у вуха плеєр, а потім і спати ліг. Прокидаюся від того, що дико дме з вікна. Дай, думаю, розвернуся головою до дверей. Розвертаюся - і... як би це м'якше сказати? Оху... ваю. Не люблю матюків, але це слово так точно передає емоції... Чувак спить абсолютно голий, виставивши білу розчахнуту сраку, її освітлює лампа над полицею. Тільки не треба закидати мені латентну гомосексуальність - але я трохи не обригав усе купе. Дилема - спати головою до вікна і зранку ходити перекособочившись і стогнати, чи спати головою до дверей і на кожному полустанку, прокидаючись, бачити мерзенну сраку? Вимкнути світло над персонажем я не міг, бо це б означало - нахилятися над ним... Одно слово, в'язи я таки застудив. І до самого Львова відчував люту гомофобію. І навіть певний побутовий антисемітизм.