КУСЕНЬ ЛОЛІТИ
Jul. 9th, 2009 11:26 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegВранці я вийшов з "Притулку безсоння" годині о восьмій і якийсь час провів у Паркінґтоні. Мене переслідували видива невмілої страти. Думаючи, що патрони в автоматичному пістолеті за тиждень бездіяльності могли зіпсуватися, я їх повиймав і вставив нову обойму. Я так старанно змастив Кореша, що тепер не міг те мастило відтерти. Замотав його ганчіркою, наче покалічену кінцівку, а в іще одну ганчірку загорнув жменю запасних набоїв.
По дорозі до вулиці Ґріма мене супроводжувала гроза, та коли я під'їхав до маєтку, сонце з'явилося знову, червоне, мов матрос, а пташки верещали в промоклих паруючих деревах. Вигадливий і ветхий будинок стояв мов очманілий, відображаючи мій власний стан, бо коли ноги мої торкнулися пружної і хиткої землі, я зрозумів, що перестарався з алкогольною стимуляцією.
Стримана іронічна тиша відповіла на мій дзвінок. У гаражі, однак, стояла його машина, цього разу чорна відкрита. Я спробував постукати. Дубль-нікого. Роздратовано буркнувши, я штовхнув двері – і, як приємно, вони відчинилися, наче в середньовічній казці. Тихо зачинивши їх за собою, я пройшов через просторий і дуже потворний хол; зазирнув у суміжну вітальню; помітив гору немитих склянок і келихів, що височіла на килимі; вирішив, що хазяїн і досі спить у хазяйській спальні.
Тож я подерся на сходи. Права рука вчепилася в кишені в закутаного Кореша, а ліва поляпувала по липких перилах. З трьох перевірених мною спалень в одній хтось сьогодні безперечно ночував. Була ще бібліотека, повна квітів. І майже порожня кімната з широкими й глибокими дзеркалами та шкурою білого ведмедя на слизькому паркеті. Були ще й інші кімнати. Щаслива думка осяяла мене. Якщо хазяїн подався на прогулянку в ліс і скоро повернеться, або вигулькне з таємного лігва, то з боку хиткого стрільця, котрого жде довга робота, було б мудро не дати йому змоги замкнутися в якійсь кімнаті. Тому я хвилин п'ять бродив туди-сюди, розсудливо божевільний і божевільно спокійний, зачарований і п'янючий мисливець – витягуючи ключі з усіх замків і запихаючи їх у кишеню вільною лівою рукою. Будинок був старий і створював більше можливостей для усамітнення, ніж сучасні шикарні коробки, де замикається тільки туалет, через що його часто використовують для таємного планування сім'ї.
До речі про туалети – я збирався зазирнути вже в третій, коли з нього вийшов хазяїн, лишаючи позаду короткий водоспад. Ріг коридору не дуже мене приховував. Сірий на лиці, з набряклими очима, з розтріпаним волоссям, яке ледве прикривало лисіючу голову, проте цілком упізнаваний, він промайнув повз мене у фіолетовому халаті, майже такому, як мав я. Чи то він мене не помітив, чи просто відмахнувся, як од знайомої і нешкідливої галюцинації – і, блискаючи волохатими литками, пішов, мов сновида, вниз по сходах. Я запхнув у кишеню останнього ключа й подався за ним у хол. Він напіввідкрив рота і вхідні двері, визираючи надвір крізь сонячну щілину, ніби почув дзвінок несміливого гостя. Тоді, так само ігноруючи привида в плащі, який зупинився на середині сходів, хазяїн зайшов у затишний будуар з протилежного від вітальні краю холу, а я, знаючи, що він мені нічим не загрожує, відійшов у прикрашену баром кухню і обережно розгорнув масного Кореша, намагаючись не лишати плям на хромі – мабуть, я помилився мастилом, бо воно було якесь чорне й страшенно мастке. З притаманною мені педантичністю переклав оголеного Кореша в чисту кишеню й подався в будуарчик. Кроки мої, як я казав, були пружні – може, аж занадто пружні для успіху. Та серце калатало тигрячою радістю і я розчавив ногою коктейльну склянку.
Хазяїн зустрів мене в східностильному салоні.
– То хто ви такий? – спитав він високим хрипким голосом, тримаючи руки в кишенях халата і втупившись очима в точку на південний схід од моєї голови. – Ви часом не Брюстер?
Тепер усім стало ясно, що він був під кайфом і цілком у моїй так званій ласці. Я міг радіти.
– Правильно, – відповів я чемно. – Je suis Monsieur Brustère. Побалакаймо, перш, ніж почнемо.
Йому це сподобалось. Його напомаджені вусики смикнулися. Я зняв плаща. На мені був чорний костюм і чорна сорочка без краватки. Ми посідали в м'які крісла.
– Знаєте, – сказав він, голосно чухаючи м'ясисту небрито-сіру щоку й показуючи в кривій посмішці дрібні перламутрові зубки, – ви не схожі на Джека Брюстера. Тобто, схожість не разюча. Хтось мені казав, що в нього у тій самій телефонній компанії працює брат.
Нарешті його загнати – через стільки років каяття й шаленого гніву… Дивитися на чорні волосинки на тильному боці його пухких долонь… Блукати сотнею очей по його фіолетових шовках і по волохатих грудях, бачачи там майбутні дірки та кривавицю, чуючи музику муки… Знати, що ця напівтварина, цей блазнюватий недолюдок, який зіскотоложив мою любу – о, моя люба, це було нестерпне блаженство!
– На жаль, я не Брюстер і не його брат.
Він підняв голову, веселіший, ніж був.
– Угадуй ще, блазню.
– О, – сказав блазень, – то ви прийшли не з телефонної компанії, гризти мене за несплачені міжміські рахунки?
– То ви все-таки, буває, дзвоните?
– Даруйте?
Я сказав, що мені здалося, що він сказав, що ніколи…
– Люди, – сказав він, – люди загалом, я не звинувачую вас, Брюстер, але, знаєте, це абсурд, що люди заходять у цей чортів будинок, навіть не постукавши. Користуються нужником, користуються кухнею, користуються телефоном. Філ дзвонить у Філадельфію, Пат дзвонить у Патагонію. Я відмовляюся платити. Начальник, у вас дивний акцент.
– Квілті, – сказав я, – пригадуєте маленьку дівчинку, яку звали Долорес Гейз, Доллі Гейз? Доллі звали Долорес, штат Колорадо.
– Точно, це вона могла надзвонити. Куди завгодно. Парадіз у штаті Вашингтон, Пекельний каньйон. Яка різниця?
– Є різниця, Квілті. Бачите, я її батько.
– Дурниці, – сказав він. – Ви їй не батько. Ви, мабуть, іноземний літературний агент. Один француз якось був переклав мою "Горду плоть" як La Fierté de la Chair. Абсурд.
– Квілті, вона – моя дитина.
Він був у такому стані, коли захопити зненацька важко, однак його зухвала манера поведінки трохи втратила переконливість. Слабка підозра засвітила йому очі подобою життя. Втім, вони одразу ж потухли знову.
– Я й сам дуже люблю дітей, – сказав він, – а серед моїх найкращих друзів є батьки.
Він повернув голову, щось шукаючи. Поляпав себе по кишенях. Спробував устати з крісла.
– Сидіти! – крикнув я – мабуть, значно голосніше, ніж збирався.
– Не треба на мене кричати, – пожалівся він якось по-жіночому. – Я хотів закурити. Помру, якщо не закурю.
– Ти все одно помреш.
– Ой, перестаньте, – відказав він. – Ви починаєте набридати. Що вам треба? Ви француз, пане? Вулі-ву-бу-ар? Ходімо в барчик, вмажемо.
Він побачив маленький темний пістолет у мене в долоні, ніби я йому його пропонував.
– Ти ба! – протяг він, імітуючи тупого ґанґстера з фільмів, – шикарний у вас пістолетик. Скільки за нього хочете?
Я ляснув його по простягнутій руці і він умудрився збити зі столика поряд з кріслом скриньку. Та вивергла жменю сигарет.
– Ось де вони, – зрадів він. – Пригадуєте у Кіплінґа: "une femme est une femme, mais un Caporal est une cigarette"? Тепер нам потрібні сірники.
– Квілті, – сказав я, – зосередьтеся. Ви за мить помрете. Ану ж на тому світі вам судилося перебувати в стані вічного нестерпного божевілля? Свою останню сигарету ви скурили вчора. Зосередьтеся. Спробуйте зрозуміти, що з вами відбувається.
Він розривав сигарети й жував шматки.
– Я охоче спробую, – промовив він. – Ви або австралієць, або втікач з Німеччини. Чого ви зі мною розмовляєте? Це, знаєте, дім американський. Краще йдіть звідси. І перестаньте лякати пістолетом. У мене в музичній кімнаті лежить старий "Штерн-Люґер".
Я націлив Кореша на його ногу в капці й натис спуск. Клацнуло. Він подивився собі на ногу, на пістолет, знову на ногу. Я зробив іще одну спробу і зі сміховинно слабким, якимось дитячим, звуком пістолет вистрелив. Куля увійшла в товстий рожевий килим і я аж заціпенів, чомусь уявивши, що вона зараз вискочить назад.
– От бачите? – сказав Квілті. – Треба бути обережнішим. Дайте цю штуку сюди, заради Бога.
Він потягся по пістолет. Я штовхнув його назад у крісло. Буйна радість стихала. Пора вже було його знищувати, але він мав зрозуміти, за що його знищують. Його стан заразив і мене, зброя в руці здавалася м'якою і безформною.
– Зосередься, – сказав я, – на думці про Доллі Гейз, яку ти викрав і…
– Я не викрадав! – крикнув він. – Ви всі ненормальні! Я її врятував від одного гидкого збоченця. Покажіть краще свій значок, замість стріляти по ногах, мавпо ви така! Де значок? Я не винен, якщо десь там когось викрали. Абсурд! То була авантюра, я згоден, дурний трюк, але ж ви одержали її назад! Давайте краще вип'ємо.
Я спитав, як його стратити – сидячи чи стоячи.
– Зараз подумаю, – відповів він. – Це нелегке питання. До речі – я зробив помилку. І дуже через це шкодую. А знаєте, я з вашою Доллі не бавився. Скажу вам гірку правду – я фактично імпотент. І я влаштував їй прекрасні канікули. Вона завела знайомства з чудовими людьми. Може, ви знаєте…
Страшенно хитнувшись, він упав на мене, від чого пістолет з брязкотом полетів під комод. На щастя, він був скоріше меткий, аніж сильний, і мені неважко було турнути його назад у крісло.
Трохи віддихавшись, він схрестив руки на грудях.
– Ну от, маєте, – сказав. – Vous voilà dans de beaux draps, mon vieux.
Його французька тепер звучала трохи краще.
Я озирнувся. Може, якби – Може, якби я міг… Стати рачки? Ризикнути?
– Alors, que fait-on? – спитав він, уважно на мене дивлячись.
Я нагнувся. Він не ворухнувся. Я нагнувся нижче.
– Сер, – сказав він, – не жартуйте з життям і смертю. Я драматург. Я написав чимало трагедій, комедій, фантазій. Я зробив приватні фільми з "Жюстіни" та з інших секстворінь вісімнадцятого століття. Я автор п'ятдесяти двох успішних сценаріїв. Я знаю всі ходи й виходи. Давайте я все владнаю. Тут має бути кочерга, може, я піду принесу, і витягнемо з-під комода вашу власність.
Говорячи це, він метушливо, нав'язливо, хитро знову встав з місця. Я помацав під комодом, намагаючись водночас тримати його на оці. Раптом я помітив, що він помітив, що я нібито не помітив Кореша, що висунувся з-під протилежного краю комода. Ми знову почали боротися. Ми качалися по підлозі, обнявшись, наче двоє великих безпорадних дітей. Під халатом він був голий і смердючий, і я задихався, коли він викочувався на мене. Я викочувався на нього. Ми викочувалися на мене. Вони викочувалися на нього. Ми викочувалися на нас.
У друкованому вигляді цю книжку прочитають, припускаю, на початку ХХІ століття (1935 плюс вісімдесят чи дев'яносто, живи довго, кохана); старенькі читачі на цих рядках напевно пригадають обов'язкову сцену вестернів їхнього дитинства. Нашому борюканню не вистачало могутніх, биковбивчих, ударів кулаками та літаючих меблів. Ми з ним були мов дві здоровенні ляльки, напхані брудною ватою та ганчір'ям. Це було мовчазне, мляве, ніяке вовтузіння двох письменників, один з яких був вибитий з колії наркотиками, а другий – підточений хворим серцем та завеликою кількістю джину. Коли я нарешті схопив свою дорогоцінну зброю і сценарист знову опинився в глибокому кріслі, обидва ми сопіли й хекали так, як ковбої після бійки не сопуть і не хекають ніколи.
Я вирішив перевірити пістолет – наш піт міг у ньому щось зіпсувати – і заспокоїтися перед тим як переходити до головного пункту програми. Щоб заповнити паузу, я запропонував йому прочитати власний вирок – у поетичній формі, якої я йому надав. Вислів "поетична розплата", мабуть, найдоречніший у цій ситуації. Я вручив йому охайний аркуш машинопису.
– Так, – сказав він, – чудова думка. Сходжу по окуляри (він спробував устати).
– Ні.
– Як скажете. Читати вголос?
– Так.
– Що ж, почнемо. Бачу, тут віршами.
Ти грішника перехитрив
Мене перехитрив
Перехитрив
І захопив мене зненацька…
– Знаєте, добре. Дуже добре.
Коли стояв я, голий, мов Адам
Перед законом федеральним з його жалкими зірочками…
– О, чудесно!
…З гріха мого ти скористався
коли линяв я безпорадно, м'який і вогкий
мріючи про краще
щоб завести сім'ю в гірському штаті
і виводок Лоліт…
– Отут я не зрозумів.
Бо скористався ти з моєї
Внутрішньої цноти
Мене перехитрив…
– Що, трохи повторюємось? На чому я зупинився?
Бо ти перехитрив в мені мою спокуту
І взяв її у віці у такому
Коли бувають труднощі вставання…
– Починаються непристойності?
Маленьку дівчинку пухкеньку, що й досі грається мачком
І баранці їсть з кукурудзи в сутінках барвистих
Де індіанці бронзошкірі за гроші важко падають із сідел
Її ти вкрав
У охоронця гідного з чолом високим
Межи очі йому ти плюнув
Порвав його жовтогарячу тоґу й на світанку
Кнура покинув на землі качатися невтішно
В огидності кохання і фіалок
В докорах совісті і розпачу гризоті
А сам набридлу ляльку рвав на клапті
І голову її метнув поперед себе…
За все, що ти вчинив
За все, чого я не вчинив
Ти маєш вмерти.
– Сер, твір прекрасний. Ваш найкращий, як я припускаю.
Він склав аркуш і віддав мені.
Я спитав, чи має він що сказати перед смертю. Мій автоматичний знову був готовий до застосування по живій цілі. Він подивився на нього й важко зітхнув.
– Слухай, старий, – сказав він. – Ти п'яний, а я хворий. Пропоную справу відкласти. Мені треба тиші. Мушу лікувати імпотенцію. Після обіду заїдуть друзі, заберуть мене на матч. Цей фарс з тицянням пістолета починає дратувати. Ми з тобою чоловіки з високого товариства, у всьому – в сексі, і в білих віршах, у мистецтві стрільби. Якщо ти вважаєш, що я тебе чимось скривдив, то пропоную незвичайну компенсацію. Не відкидаймо навіть старомодного rencontre, поєдинку, на шпагах чи на пістолях, у Ріо чи де завгодно. Мої пам'ять і красномовство сьогодні не в найкращому стані, однак, шановний пане Гумберт, ви не були ідеальним вітчимом, і я не примушував вашу маленьку протеже зі мною тікати. Це вона змусила мене перевезти її у веселіший дім. Цей будинок не такий сучасний, як те ранчо, на якому жили ми з друзями. Але він просторий, прохолодний влітку і взимку, одно слово затишний, тож, оскільки я маю намір назавжди перебратися в Англію чи у Флоренцію, пропоную вам тут оселитися. Будинок ваш, безплатно. За умови, що ви перестанете цілити в мене свого (він мерзенно вилаявся) пістолета. До речі, не знаю, чи полюбляєте ви різні химери, але, якщо полюбляєте, то можу вам запропонувати, теж безплатно, як домашню тваринку, збудливу потворку, дівчину з трьома бюстами, один просто шикарний, це рідкість і видатне диво природи. Ну, soyons raisonnables. Ви мене тільки жахливо пораните й будете гнити у в'язниці, поки я одужуватиму на тропічному курорті. Клянуся, Брюстер, ви тут будете щасливі, тут чудесний винний погріб, а ще я додаю відсотки з наступної п'єси – у мене зараз у банку небагато, але я позичу – як сказав поет з холодною головою, позичати, позичати і ще раз позичати. Тут є ще одна перевага. Дуже надійна й продажна прибиральниця, пані Вібриса – цікаве ім'я – вона приходить з села двічі на тиждень, на жаль, не сьогодні, в неї є дочки, онучки, а я дещо знаю про тутешнього начальника поліції, і тому він мій раб. Я драматург. Мене називали американським Метелінком. Метерлінк-Шметерлінк, кажу я. Годі! Усе це дуже принизливо, і навряд чи я роблю правильно. Ніколи не пийте геркуланіти з ромом. А тепер будьте людиною, прийміть пістолета. Я трохи знав вашу дружину. Можете користуватись моїм гардеробом. О, іще одне – вам сподобається. Маю нагорі унікальну колекцію еротики. Згадаю всього один пункт: люксове видання "Острів Багратіона" [="Острів НЗ"] дослідниці й психоаналітика Мелані Вайс, видатна жінка, видатна праця – прийміть пістолет – з фотознімками восьмиста з чимось чоловічих органів, які вона дослідила й виміряла власноручно 1932 року на острові Багратіона в Бардинському морі, дуже наочні графіки, намальовані з любов'ю під приємним небом – прийміть пістолет – а ще я вам можу влаштувати присутність при стратах, не всі знають, що електричний стілець пофарбований на жовто…
Пух. Цього разу я влучив у щось тверде. У спинку чорного крісла-гойдалки, не такого, як у Доллі Шиллер – і від удару кулі воно відразу ж загойдалося, так швидко й так енергійно, що якби хтось зайшов у кімнату, то був би спантеличений подвійним дивом: кріслом, що несамовито гойдається само собою, та іншим кріслом, у якому щойно сиділа моя фіолетова мішень, і яке тепер зяяло порожнечею. Хапаючись пальцями за повітря, моторно крутячи гузном, він метнувся в музичну кімнату, і наступної миті ми смикалися й хекали по обидва боки дверей, у яких лишився недобачений мною ключ. Я знову переміг, а Клер Несподіваний іще одним різким кидком опинився за піаніно й зіграв кілька жахливо енергійних, рішуче істеричних, голосних акордів. Його щоки тряслися, розчепірені руки нервово металися, а ніздрі вихрюкували звукову доріжку, відсутню під час нашої кінобійки. Виспівуючи ці жахливі благозвучності, він зробив даремну спробу відкрити ногою моряцького вигляду скриню поряд з піаніно. Моя наступна куля влетіла йому в бік, і він почав здійматися над ослоном вище й вище, наче старий, сивий, божевільний Ніжинський, наче старий правовірний, наче мій прадавній кошмар, і врешті досяг незвичайної висоти – чи це так здавалося, коли він рвав повітря, все ще здригаючись од абсурдної чорної музики – голова закинута виттям назад, одна рука притиснута до лоба, а друга вчепилася в бік під пахвою, ніби там ужалила оса, та потім знову опустився на п'яти, знову став нормальним чоловіком у халаті й чкурнув у хол.
Я побачив, як мчу за ним через хол, якимись подвійними, потрійними кенгурячими стрибками, зберігаючи рівновагу на прямих ногах, спершу в його кільватері, а потім незграбним, ніби балетним, стрибком опинившись між ним і вхідними дверима, щоб відрізати йому вихід, бо двері були незачинені.
Раптом, ставши величним і дещо похмурим, він почав підніматися по широких сходах, а я, змінивши позицію, але не подавшись за ним, вистрелив три чи чотири кулі підряд, ранячи його за кожним пострілом; і щоразу, як я чинив цю жахливу дію, його лице по-блазенському смикалося, ніби він перебільшував біль; він сповільнював ходу, закочував напівзаплющені очі, по-жіночому скрикував "а!" й здригався від кожного влучання, неначе я його лоскотав, і щоразу, як я діставав його своїми повільними, грубими, сліпими кулями, він промовляв тихо, з фальшивим британським акцентом – при тому жахливо смикаючись, здригаючись, дурнувато всміхаючись, а на додачу промовляючи, напрочуд розбірливо і навіть по-дружньому: "Ой, як болить, сер, годі! Ох, жахливо болить, людино добра. Благаю, перестаньте. Дуже боляче, дуже боляче, дуже…. Господи! Ох! Це мерзенно, не треба було…" Його голос затих, коли він досяг сходового майданчика, та, попри весь свинець, що я всадив у це обрезкле тіло, він ішов далі – і з його муки, з його переляку я збагнув, що не тільки його не вбив, а навпаки, заряджав бідолашного енергією, немовби мої кулі були капсулами, в яких вирував п'янкий еліксир безсмертя.
Я перезарядив обойму чорними й кривавими руками – видно, торкнувся чогось, вимащеного його густою кров'ю. Далі знову подався за ним по сходах, а ключі бряжчали в моїх кишенях, мов золоті монети.
Він ледве сунув од кімнати до кімнати, велично кривавлячи, прагнучи знайти відчинене вікно, трясучи головою, і все ще намагаючись відмовити мене від убивства. Я прицілився йому в голову і він кинувся в хазяйську спальню з вибухом королівського пурпуру на тому місці, де було вухо.
– Геть, геть звідси, – кашляв і харкав він; і в кошмарі подиву я побачив, як ця заюшена кров'ю, але ще життєздатна людина залазить у постіль і загортається в хаотичну плутанину простирадл та ковдр. Я вистрелив у нього майже впритул крізь усі ті ковдри, і він відкинувся на спину, а на його губах утворилась, нагадуючи дитинство, велика рожева бульбашка, розрослася до розміру повітряної кульки і луснула.
На секунду чи дві я втратив відчуття реальності – о ні, не вимкнувся, як ото виправдовуються звичайні злочинці; навпаки, хочу наголосити, що я відповідальний за кожну пролиту краплю його пінявої крові; скоріше, якесь миттєве заціпеніння найшло на мене, неначе я опинився в подружній спальні, а Шарлотта лежала хвора в ліжку. Квілті мучився. Я тримав замість пістолета його капець – на пістолеті я сидів. Тож я всівся в кріслі біля ліжка трохи зручніше і поглянув на наручний годинник. Скло загубилось, але він цокав. Уся ця прикра справа тривала більше години. Нарешті він стих. Легше мені не стало, навпаки, я відчув ще більший тягар, ніж той, якого прагнув позбутися. Я не міг себе змусити до нього доторкнутися, щоб переконатися, чи він справді вмер. Здавалось, що так: чверті обличчя не було, і дві мухи вже знижувались, не вірячи, що їм так шалено пощастило. Руки мої були не в кращому стані, ніж його. У сусідній ванній я, як міг, помився. Тепер можна було йти. Коли я з'явився на сходовому майданчику, то з подивом виявив, що веселий гул, який я досі вважав шумом у вухах, насправді був мішаниною голосів та музики з радіо, що лунала з вітальні унизу.
Я опинився серед групи людей, які, очевидно, щойно прибули й бадьоро пили хазяйське спиртне. Був тут гладкий чоловік у м'якому кріслі; і дві темноволосі красуньки, поза сумнівом, сестри, одна велика й одна маленька (майже дитина), що з награною скромністю сиділи поряд на кушетці. Червонопикий мужик з темно-синіми очима саме ніс дві склянки зі схожої на бар кухні, де дві чи три жінки базікали й дзенькали кригою. Я став у дверях і сказав:
– Я щойно вбив Клера Квілті.
– Правильно зробили, – сказав червонопикий мужик, простягаючи склянку старшій дівчині.
– Давно треба було це зробити, – додав гладкий.
– Тоні, що він сказав? – спитала зів'яла блондинка з-за бару.
– Каже, що вбив К'ю, – відповів червонопикий.
– Та, – промовив іще один невідомий чоловік у кутку, зводячись від платівок, які він присів подивитися. – Нам би всім треба було зібратися й це зробити.
– А все ж, – сказав Тоні, – хай би він уже сходив униз. Ми його довго ждати не можемо, якщо хочемо встигнути на матч.
– Дайте людині випити, – сказав гладкий.
– Чого, пива? – спитала жінка в широких штанях, показуючи мені здалеку пляшку.
Тільки дві дівчини на кушетці, обидві в чорному, молодша перебирала пальцями якийсь кулончик чи ланцюжок на своїй білій шиї, тільки вони нічого не сказали, просто всміхалися, такі молоді, такі хтиві. Коли музика на мить стихла, на сходах зненацька почувся шум. Ми з Тоні вийшли в хол. Квілті, якого я геть не сподівався, якимось чином зумів виповзти на сходовий майданчик і ми побачили, як він колишеться й метається, а тоді падає фіолетовою купою – тепер уже навіки.
– Швидше, К'ю, – засміявся Тоні. – Здається, він і досі… – Тоні повернувся у вітальню, музика заглушила закінчення фрази.
Це, сказав я собі, був кінець майстерної вистави, поставленої для мене Клером Квілті. З важким серцем я вийшов з будинку й пішов по сонячних плямах до своєї машини. По обидва боки від неї стояли припарковані ще дві автомобілі, і виїхати мені було нелегко.
По дорозі до вулиці Ґріма мене супроводжувала гроза, та коли я під'їхав до маєтку, сонце з'явилося знову, червоне, мов матрос, а пташки верещали в промоклих паруючих деревах. Вигадливий і ветхий будинок стояв мов очманілий, відображаючи мій власний стан, бо коли ноги мої торкнулися пружної і хиткої землі, я зрозумів, що перестарався з алкогольною стимуляцією.
Стримана іронічна тиша відповіла на мій дзвінок. У гаражі, однак, стояла його машина, цього разу чорна відкрита. Я спробував постукати. Дубль-нікого. Роздратовано буркнувши, я штовхнув двері – і, як приємно, вони відчинилися, наче в середньовічній казці. Тихо зачинивши їх за собою, я пройшов через просторий і дуже потворний хол; зазирнув у суміжну вітальню; помітив гору немитих склянок і келихів, що височіла на килимі; вирішив, що хазяїн і досі спить у хазяйській спальні.
Тож я подерся на сходи. Права рука вчепилася в кишені в закутаного Кореша, а ліва поляпувала по липких перилах. З трьох перевірених мною спалень в одній хтось сьогодні безперечно ночував. Була ще бібліотека, повна квітів. І майже порожня кімната з широкими й глибокими дзеркалами та шкурою білого ведмедя на слизькому паркеті. Були ще й інші кімнати. Щаслива думка осяяла мене. Якщо хазяїн подався на прогулянку в ліс і скоро повернеться, або вигулькне з таємного лігва, то з боку хиткого стрільця, котрого жде довга робота, було б мудро не дати йому змоги замкнутися в якійсь кімнаті. Тому я хвилин п'ять бродив туди-сюди, розсудливо божевільний і божевільно спокійний, зачарований і п'янючий мисливець – витягуючи ключі з усіх замків і запихаючи їх у кишеню вільною лівою рукою. Будинок був старий і створював більше можливостей для усамітнення, ніж сучасні шикарні коробки, де замикається тільки туалет, через що його часто використовують для таємного планування сім'ї.
До речі про туалети – я збирався зазирнути вже в третій, коли з нього вийшов хазяїн, лишаючи позаду короткий водоспад. Ріг коридору не дуже мене приховував. Сірий на лиці, з набряклими очима, з розтріпаним волоссям, яке ледве прикривало лисіючу голову, проте цілком упізнаваний, він промайнув повз мене у фіолетовому халаті, майже такому, як мав я. Чи то він мене не помітив, чи просто відмахнувся, як од знайомої і нешкідливої галюцинації – і, блискаючи волохатими литками, пішов, мов сновида, вниз по сходах. Я запхнув у кишеню останнього ключа й подався за ним у хол. Він напіввідкрив рота і вхідні двері, визираючи надвір крізь сонячну щілину, ніби почув дзвінок несміливого гостя. Тоді, так само ігноруючи привида в плащі, який зупинився на середині сходів, хазяїн зайшов у затишний будуар з протилежного від вітальні краю холу, а я, знаючи, що він мені нічим не загрожує, відійшов у прикрашену баром кухню і обережно розгорнув масного Кореша, намагаючись не лишати плям на хромі – мабуть, я помилився мастилом, бо воно було якесь чорне й страшенно мастке. З притаманною мені педантичністю переклав оголеного Кореша в чисту кишеню й подався в будуарчик. Кроки мої, як я казав, були пружні – може, аж занадто пружні для успіху. Та серце калатало тигрячою радістю і я розчавив ногою коктейльну склянку.
Хазяїн зустрів мене в східностильному салоні.
– То хто ви такий? – спитав він високим хрипким голосом, тримаючи руки в кишенях халата і втупившись очима в точку на південний схід од моєї голови. – Ви часом не Брюстер?
Тепер усім стало ясно, що він був під кайфом і цілком у моїй так званій ласці. Я міг радіти.
– Правильно, – відповів я чемно. – Je suis Monsieur Brustère. Побалакаймо, перш, ніж почнемо.
Йому це сподобалось. Його напомаджені вусики смикнулися. Я зняв плаща. На мені був чорний костюм і чорна сорочка без краватки. Ми посідали в м'які крісла.
– Знаєте, – сказав він, голосно чухаючи м'ясисту небрито-сіру щоку й показуючи в кривій посмішці дрібні перламутрові зубки, – ви не схожі на Джека Брюстера. Тобто, схожість не разюча. Хтось мені казав, що в нього у тій самій телефонній компанії працює брат.
Нарешті його загнати – через стільки років каяття й шаленого гніву… Дивитися на чорні волосинки на тильному боці його пухких долонь… Блукати сотнею очей по його фіолетових шовках і по волохатих грудях, бачачи там майбутні дірки та кривавицю, чуючи музику муки… Знати, що ця напівтварина, цей блазнюватий недолюдок, який зіскотоложив мою любу – о, моя люба, це було нестерпне блаженство!
– На жаль, я не Брюстер і не його брат.
Він підняв голову, веселіший, ніж був.
– Угадуй ще, блазню.
– О, – сказав блазень, – то ви прийшли не з телефонної компанії, гризти мене за несплачені міжміські рахунки?
– То ви все-таки, буває, дзвоните?
– Даруйте?
Я сказав, що мені здалося, що він сказав, що ніколи…
– Люди, – сказав він, – люди загалом, я не звинувачую вас, Брюстер, але, знаєте, це абсурд, що люди заходять у цей чортів будинок, навіть не постукавши. Користуються нужником, користуються кухнею, користуються телефоном. Філ дзвонить у Філадельфію, Пат дзвонить у Патагонію. Я відмовляюся платити. Начальник, у вас дивний акцент.
– Квілті, – сказав я, – пригадуєте маленьку дівчинку, яку звали Долорес Гейз, Доллі Гейз? Доллі звали Долорес, штат Колорадо.
– Точно, це вона могла надзвонити. Куди завгодно. Парадіз у штаті Вашингтон, Пекельний каньйон. Яка різниця?
– Є різниця, Квілті. Бачите, я її батько.
– Дурниці, – сказав він. – Ви їй не батько. Ви, мабуть, іноземний літературний агент. Один француз якось був переклав мою "Горду плоть" як La Fierté de la Chair. Абсурд.
– Квілті, вона – моя дитина.
Він був у такому стані, коли захопити зненацька важко, однак його зухвала манера поведінки трохи втратила переконливість. Слабка підозра засвітила йому очі подобою життя. Втім, вони одразу ж потухли знову.
– Я й сам дуже люблю дітей, – сказав він, – а серед моїх найкращих друзів є батьки.
Він повернув голову, щось шукаючи. Поляпав себе по кишенях. Спробував устати з крісла.
– Сидіти! – крикнув я – мабуть, значно голосніше, ніж збирався.
– Не треба на мене кричати, – пожалівся він якось по-жіночому. – Я хотів закурити. Помру, якщо не закурю.
– Ти все одно помреш.
– Ой, перестаньте, – відказав він. – Ви починаєте набридати. Що вам треба? Ви француз, пане? Вулі-ву-бу-ар? Ходімо в барчик, вмажемо.
Він побачив маленький темний пістолет у мене в долоні, ніби я йому його пропонував.
– Ти ба! – протяг він, імітуючи тупого ґанґстера з фільмів, – шикарний у вас пістолетик. Скільки за нього хочете?
Я ляснув його по простягнутій руці і він умудрився збити зі столика поряд з кріслом скриньку. Та вивергла жменю сигарет.
– Ось де вони, – зрадів він. – Пригадуєте у Кіплінґа: "une femme est une femme, mais un Caporal est une cigarette"? Тепер нам потрібні сірники.
– Квілті, – сказав я, – зосередьтеся. Ви за мить помрете. Ану ж на тому світі вам судилося перебувати в стані вічного нестерпного божевілля? Свою останню сигарету ви скурили вчора. Зосередьтеся. Спробуйте зрозуміти, що з вами відбувається.
Він розривав сигарети й жував шматки.
– Я охоче спробую, – промовив він. – Ви або австралієць, або втікач з Німеччини. Чого ви зі мною розмовляєте? Це, знаєте, дім американський. Краще йдіть звідси. І перестаньте лякати пістолетом. У мене в музичній кімнаті лежить старий "Штерн-Люґер".
Я націлив Кореша на його ногу в капці й натис спуск. Клацнуло. Він подивився собі на ногу, на пістолет, знову на ногу. Я зробив іще одну спробу і зі сміховинно слабким, якимось дитячим, звуком пістолет вистрелив. Куля увійшла в товстий рожевий килим і я аж заціпенів, чомусь уявивши, що вона зараз вискочить назад.
– От бачите? – сказав Квілті. – Треба бути обережнішим. Дайте цю штуку сюди, заради Бога.
Він потягся по пістолет. Я штовхнув його назад у крісло. Буйна радість стихала. Пора вже було його знищувати, але він мав зрозуміти, за що його знищують. Його стан заразив і мене, зброя в руці здавалася м'якою і безформною.
– Зосередься, – сказав я, – на думці про Доллі Гейз, яку ти викрав і…
– Я не викрадав! – крикнув він. – Ви всі ненормальні! Я її врятував від одного гидкого збоченця. Покажіть краще свій значок, замість стріляти по ногах, мавпо ви така! Де значок? Я не винен, якщо десь там когось викрали. Абсурд! То була авантюра, я згоден, дурний трюк, але ж ви одержали її назад! Давайте краще вип'ємо.
Я спитав, як його стратити – сидячи чи стоячи.
– Зараз подумаю, – відповів він. – Це нелегке питання. До речі – я зробив помилку. І дуже через це шкодую. А знаєте, я з вашою Доллі не бавився. Скажу вам гірку правду – я фактично імпотент. І я влаштував їй прекрасні канікули. Вона завела знайомства з чудовими людьми. Може, ви знаєте…
Страшенно хитнувшись, він упав на мене, від чого пістолет з брязкотом полетів під комод. На щастя, він був скоріше меткий, аніж сильний, і мені неважко було турнути його назад у крісло.
Трохи віддихавшись, він схрестив руки на грудях.
– Ну от, маєте, – сказав. – Vous voilà dans de beaux draps, mon vieux.
Його французька тепер звучала трохи краще.
Я озирнувся. Може, якби – Може, якби я міг… Стати рачки? Ризикнути?
– Alors, que fait-on? – спитав він, уважно на мене дивлячись.
Я нагнувся. Він не ворухнувся. Я нагнувся нижче.
– Сер, – сказав він, – не жартуйте з життям і смертю. Я драматург. Я написав чимало трагедій, комедій, фантазій. Я зробив приватні фільми з "Жюстіни" та з інших секстворінь вісімнадцятого століття. Я автор п'ятдесяти двох успішних сценаріїв. Я знаю всі ходи й виходи. Давайте я все владнаю. Тут має бути кочерга, може, я піду принесу, і витягнемо з-під комода вашу власність.
Говорячи це, він метушливо, нав'язливо, хитро знову встав з місця. Я помацав під комодом, намагаючись водночас тримати його на оці. Раптом я помітив, що він помітив, що я нібито не помітив Кореша, що висунувся з-під протилежного краю комода. Ми знову почали боротися. Ми качалися по підлозі, обнявшись, наче двоє великих безпорадних дітей. Під халатом він був голий і смердючий, і я задихався, коли він викочувався на мене. Я викочувався на нього. Ми викочувалися на мене. Вони викочувалися на нього. Ми викочувалися на нас.
У друкованому вигляді цю книжку прочитають, припускаю, на початку ХХІ століття (1935 плюс вісімдесят чи дев'яносто, живи довго, кохана); старенькі читачі на цих рядках напевно пригадають обов'язкову сцену вестернів їхнього дитинства. Нашому борюканню не вистачало могутніх, биковбивчих, ударів кулаками та літаючих меблів. Ми з ним були мов дві здоровенні ляльки, напхані брудною ватою та ганчір'ям. Це було мовчазне, мляве, ніяке вовтузіння двох письменників, один з яких був вибитий з колії наркотиками, а другий – підточений хворим серцем та завеликою кількістю джину. Коли я нарешті схопив свою дорогоцінну зброю і сценарист знову опинився в глибокому кріслі, обидва ми сопіли й хекали так, як ковбої після бійки не сопуть і не хекають ніколи.
Я вирішив перевірити пістолет – наш піт міг у ньому щось зіпсувати – і заспокоїтися перед тим як переходити до головного пункту програми. Щоб заповнити паузу, я запропонував йому прочитати власний вирок – у поетичній формі, якої я йому надав. Вислів "поетична розплата", мабуть, найдоречніший у цій ситуації. Я вручив йому охайний аркуш машинопису.
– Так, – сказав він, – чудова думка. Сходжу по окуляри (він спробував устати).
– Ні.
– Як скажете. Читати вголос?
– Так.
– Що ж, почнемо. Бачу, тут віршами.
Ти грішника перехитрив
Мене перехитрив
Перехитрив
І захопив мене зненацька…
– Знаєте, добре. Дуже добре.
Коли стояв я, голий, мов Адам
Перед законом федеральним з його жалкими зірочками…
– О, чудесно!
…З гріха мого ти скористався
коли линяв я безпорадно, м'який і вогкий
мріючи про краще
щоб завести сім'ю в гірському штаті
і виводок Лоліт…
– Отут я не зрозумів.
Бо скористався ти з моєї
Внутрішньої цноти
Мене перехитрив…
– Що, трохи повторюємось? На чому я зупинився?
Бо ти перехитрив в мені мою спокуту
І взяв її у віці у такому
Коли бувають труднощі вставання…
– Починаються непристойності?
Маленьку дівчинку пухкеньку, що й досі грається мачком
І баранці їсть з кукурудзи в сутінках барвистих
Де індіанці бронзошкірі за гроші важко падають із сідел
Її ти вкрав
У охоронця гідного з чолом високим
Межи очі йому ти плюнув
Порвав його жовтогарячу тоґу й на світанку
Кнура покинув на землі качатися невтішно
В огидності кохання і фіалок
В докорах совісті і розпачу гризоті
А сам набридлу ляльку рвав на клапті
І голову її метнув поперед себе…
За все, що ти вчинив
За все, чого я не вчинив
Ти маєш вмерти.
– Сер, твір прекрасний. Ваш найкращий, як я припускаю.
Він склав аркуш і віддав мені.
Я спитав, чи має він що сказати перед смертю. Мій автоматичний знову був готовий до застосування по живій цілі. Він подивився на нього й важко зітхнув.
– Слухай, старий, – сказав він. – Ти п'яний, а я хворий. Пропоную справу відкласти. Мені треба тиші. Мушу лікувати імпотенцію. Після обіду заїдуть друзі, заберуть мене на матч. Цей фарс з тицянням пістолета починає дратувати. Ми з тобою чоловіки з високого товариства, у всьому – в сексі, і в білих віршах, у мистецтві стрільби. Якщо ти вважаєш, що я тебе чимось скривдив, то пропоную незвичайну компенсацію. Не відкидаймо навіть старомодного rencontre, поєдинку, на шпагах чи на пістолях, у Ріо чи де завгодно. Мої пам'ять і красномовство сьогодні не в найкращому стані, однак, шановний пане Гумберт, ви не були ідеальним вітчимом, і я не примушував вашу маленьку протеже зі мною тікати. Це вона змусила мене перевезти її у веселіший дім. Цей будинок не такий сучасний, як те ранчо, на якому жили ми з друзями. Але він просторий, прохолодний влітку і взимку, одно слово затишний, тож, оскільки я маю намір назавжди перебратися в Англію чи у Флоренцію, пропоную вам тут оселитися. Будинок ваш, безплатно. За умови, що ви перестанете цілити в мене свого (він мерзенно вилаявся) пістолета. До речі, не знаю, чи полюбляєте ви різні химери, але, якщо полюбляєте, то можу вам запропонувати, теж безплатно, як домашню тваринку, збудливу потворку, дівчину з трьома бюстами, один просто шикарний, це рідкість і видатне диво природи. Ну, soyons raisonnables. Ви мене тільки жахливо пораните й будете гнити у в'язниці, поки я одужуватиму на тропічному курорті. Клянуся, Брюстер, ви тут будете щасливі, тут чудесний винний погріб, а ще я додаю відсотки з наступної п'єси – у мене зараз у банку небагато, але я позичу – як сказав поет з холодною головою, позичати, позичати і ще раз позичати. Тут є ще одна перевага. Дуже надійна й продажна прибиральниця, пані Вібриса – цікаве ім'я – вона приходить з села двічі на тиждень, на жаль, не сьогодні, в неї є дочки, онучки, а я дещо знаю про тутешнього начальника поліції, і тому він мій раб. Я драматург. Мене називали американським Метелінком. Метерлінк-Шметерлінк, кажу я. Годі! Усе це дуже принизливо, і навряд чи я роблю правильно. Ніколи не пийте геркуланіти з ромом. А тепер будьте людиною, прийміть пістолета. Я трохи знав вашу дружину. Можете користуватись моїм гардеробом. О, іще одне – вам сподобається. Маю нагорі унікальну колекцію еротики. Згадаю всього один пункт: люксове видання "Острів Багратіона" [="Острів НЗ"] дослідниці й психоаналітика Мелані Вайс, видатна жінка, видатна праця – прийміть пістолет – з фотознімками восьмиста з чимось чоловічих органів, які вона дослідила й виміряла власноручно 1932 року на острові Багратіона в Бардинському морі, дуже наочні графіки, намальовані з любов'ю під приємним небом – прийміть пістолет – а ще я вам можу влаштувати присутність при стратах, не всі знають, що електричний стілець пофарбований на жовто…
Пух. Цього разу я влучив у щось тверде. У спинку чорного крісла-гойдалки, не такого, як у Доллі Шиллер – і від удару кулі воно відразу ж загойдалося, так швидко й так енергійно, що якби хтось зайшов у кімнату, то був би спантеличений подвійним дивом: кріслом, що несамовито гойдається само собою, та іншим кріслом, у якому щойно сиділа моя фіолетова мішень, і яке тепер зяяло порожнечею. Хапаючись пальцями за повітря, моторно крутячи гузном, він метнувся в музичну кімнату, і наступної миті ми смикалися й хекали по обидва боки дверей, у яких лишився недобачений мною ключ. Я знову переміг, а Клер Несподіваний іще одним різким кидком опинився за піаніно й зіграв кілька жахливо енергійних, рішуче істеричних, голосних акордів. Його щоки тряслися, розчепірені руки нервово металися, а ніздрі вихрюкували звукову доріжку, відсутню під час нашої кінобійки. Виспівуючи ці жахливі благозвучності, він зробив даремну спробу відкрити ногою моряцького вигляду скриню поряд з піаніно. Моя наступна куля влетіла йому в бік, і він почав здійматися над ослоном вище й вище, наче старий, сивий, божевільний Ніжинський, наче старий правовірний, наче мій прадавній кошмар, і врешті досяг незвичайної висоти – чи це так здавалося, коли він рвав повітря, все ще здригаючись од абсурдної чорної музики – голова закинута виттям назад, одна рука притиснута до лоба, а друга вчепилася в бік під пахвою, ніби там ужалила оса, та потім знову опустився на п'яти, знову став нормальним чоловіком у халаті й чкурнув у хол.
Я побачив, як мчу за ним через хол, якимись подвійними, потрійними кенгурячими стрибками, зберігаючи рівновагу на прямих ногах, спершу в його кільватері, а потім незграбним, ніби балетним, стрибком опинившись між ним і вхідними дверима, щоб відрізати йому вихід, бо двері були незачинені.
Раптом, ставши величним і дещо похмурим, він почав підніматися по широких сходах, а я, змінивши позицію, але не подавшись за ним, вистрелив три чи чотири кулі підряд, ранячи його за кожним пострілом; і щоразу, як я чинив цю жахливу дію, його лице по-блазенському смикалося, ніби він перебільшував біль; він сповільнював ходу, закочував напівзаплющені очі, по-жіночому скрикував "а!" й здригався від кожного влучання, неначе я його лоскотав, і щоразу, як я діставав його своїми повільними, грубими, сліпими кулями, він промовляв тихо, з фальшивим британським акцентом – при тому жахливо смикаючись, здригаючись, дурнувато всміхаючись, а на додачу промовляючи, напрочуд розбірливо і навіть по-дружньому: "Ой, як болить, сер, годі! Ох, жахливо болить, людино добра. Благаю, перестаньте. Дуже боляче, дуже боляче, дуже…. Господи! Ох! Це мерзенно, не треба було…" Його голос затих, коли він досяг сходового майданчика, та, попри весь свинець, що я всадив у це обрезкле тіло, він ішов далі – і з його муки, з його переляку я збагнув, що не тільки його не вбив, а навпаки, заряджав бідолашного енергією, немовби мої кулі були капсулами, в яких вирував п'янкий еліксир безсмертя.
Я перезарядив обойму чорними й кривавими руками – видно, торкнувся чогось, вимащеного його густою кров'ю. Далі знову подався за ним по сходах, а ключі бряжчали в моїх кишенях, мов золоті монети.
Він ледве сунув од кімнати до кімнати, велично кривавлячи, прагнучи знайти відчинене вікно, трясучи головою, і все ще намагаючись відмовити мене від убивства. Я прицілився йому в голову і він кинувся в хазяйську спальню з вибухом королівського пурпуру на тому місці, де було вухо.
– Геть, геть звідси, – кашляв і харкав він; і в кошмарі подиву я побачив, як ця заюшена кров'ю, але ще життєздатна людина залазить у постіль і загортається в хаотичну плутанину простирадл та ковдр. Я вистрелив у нього майже впритул крізь усі ті ковдри, і він відкинувся на спину, а на його губах утворилась, нагадуючи дитинство, велика рожева бульбашка, розрослася до розміру повітряної кульки і луснула.
На секунду чи дві я втратив відчуття реальності – о ні, не вимкнувся, як ото виправдовуються звичайні злочинці; навпаки, хочу наголосити, що я відповідальний за кожну пролиту краплю його пінявої крові; скоріше, якесь миттєве заціпеніння найшло на мене, неначе я опинився в подружній спальні, а Шарлотта лежала хвора в ліжку. Квілті мучився. Я тримав замість пістолета його капець – на пістолеті я сидів. Тож я всівся в кріслі біля ліжка трохи зручніше і поглянув на наручний годинник. Скло загубилось, але він цокав. Уся ця прикра справа тривала більше години. Нарешті він стих. Легше мені не стало, навпаки, я відчув ще більший тягар, ніж той, якого прагнув позбутися. Я не міг себе змусити до нього доторкнутися, щоб переконатися, чи він справді вмер. Здавалось, що так: чверті обличчя не було, і дві мухи вже знижувались, не вірячи, що їм так шалено пощастило. Руки мої були не в кращому стані, ніж його. У сусідній ванній я, як міг, помився. Тепер можна було йти. Коли я з'явився на сходовому майданчику, то з подивом виявив, що веселий гул, який я досі вважав шумом у вухах, насправді був мішаниною голосів та музики з радіо, що лунала з вітальні унизу.
Я опинився серед групи людей, які, очевидно, щойно прибули й бадьоро пили хазяйське спиртне. Був тут гладкий чоловік у м'якому кріслі; і дві темноволосі красуньки, поза сумнівом, сестри, одна велика й одна маленька (майже дитина), що з награною скромністю сиділи поряд на кушетці. Червонопикий мужик з темно-синіми очима саме ніс дві склянки зі схожої на бар кухні, де дві чи три жінки базікали й дзенькали кригою. Я став у дверях і сказав:
– Я щойно вбив Клера Квілті.
– Правильно зробили, – сказав червонопикий мужик, простягаючи склянку старшій дівчині.
– Давно треба було це зробити, – додав гладкий.
– Тоні, що він сказав? – спитала зів'яла блондинка з-за бару.
– Каже, що вбив К'ю, – відповів червонопикий.
– Та, – промовив іще один невідомий чоловік у кутку, зводячись від платівок, які він присів подивитися. – Нам би всім треба було зібратися й це зробити.
– А все ж, – сказав Тоні, – хай би він уже сходив униз. Ми його довго ждати не можемо, якщо хочемо встигнути на матч.
– Дайте людині випити, – сказав гладкий.
– Чого, пива? – спитала жінка в широких штанях, показуючи мені здалеку пляшку.
Тільки дві дівчини на кушетці, обидві в чорному, молодша перебирала пальцями якийсь кулончик чи ланцюжок на своїй білій шиї, тільки вони нічого не сказали, просто всміхалися, такі молоді, такі хтиві. Коли музика на мить стихла, на сходах зненацька почувся шум. Ми з Тоні вийшли в хол. Квілті, якого я геть не сподівався, якимось чином зумів виповзти на сходовий майданчик і ми побачили, як він колишеться й метається, а тоді падає фіолетовою купою – тепер уже навіки.
– Швидше, К'ю, – засміявся Тоні. – Здається, він і досі… – Тоні повернувся у вітальню, музика заглушила закінчення фрази.
Це, сказав я собі, був кінець майстерної вистави, поставленої для мене Клером Квілті. З важким серцем я вийшов з будинку й пішов по сонячних плямах до своєї машини. По обидва боки від неї стояли припарковані ще дві автомобілі, і виїхати мені було нелегко.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
Re: Найкраще було б "дружбан"
Date: 2009-07-11 09:05 am (UTC)