УРИВОЧОК ЗІ СНУ #9

[zieg]

Я був у твоєму віці. Закоханий по самі вуха. Або психічно хворий. Це без різниці. Та нічого. Дівчину звали Кірара. Вона була з тих розманіжених тепличних донечок. Ми ходили в один плавальний клуб. У мене в ті часи було гарне тіло. Брив груди. Не те, що зараз. Усе пішло собаці під хвіст. Та нічого. Кірарин татусько був керівник якоїсь реакційної організації. Якої ж саме? – Морський Чорт супить брови, пробує згадати.
– Імператорської партії? – припускаю я.
– Та ні. Я вже згадав. Міністерства освіти. І це означало, що Кірара ого-го як вище стояла, ніж такі, як я. Мій старий робив муляром. Умер, як мені було п’ятнадцять. Не зразу, ще помучився, алкаш нещасний. Але то інша історія. Ця була на кілька років пізніше. Я вчився на автомеханіка. Кірара ходила в чоловіколовильний коледж, вивчала мови та куховарство. Я просто марив Кірарою. Переписав з бібліотечної книжки любовний вірш і якось після плавання їй оддав. Плавальні клуби – це класно. Бачиш товар перед тим, як купити. Та я відійшов од теми. Почав я проводити Кірару додому. А там був підземний перехід. І ми цілувались! Ого! А в мені є якась така козляча привабливість для прекрасної статі. Мені часто про це кажуть. Кірара теж попалася на мої чари. Я позичив у брата машину. Ми лічили зірки. Я лічив її родимки. Ніколи не знав такого блаженства, як тоді. І не знатиму. Та нічого. А потім за мене взявся її татусько. Перевірив мене, виявив з адреси, що я не принц, який судився його принцесі. Сказав Кірарі мене покинути. Кірара порівняла мій кредитний рейтинг з татковим і покинула мене, наче паршивого трупа. Перестала ходити в плавальний клуб. Замість того записалася в клуб здоров’я за мільйон єн за рік. Для Кірари я був наче тарілка горішків – погризти перед обідом. А для мене Кірара була всім меню на бенкеті кохання. Я був спустошений. Збурений. Божевільний. Я слав їй вірші. Кірара їх і не дивилася. Я перестав їсти. Пити. Спати. Посилав їй квітки. Ніякої відповіді. Вирішив довести їй мою глибоку любов, убивши себе. Дурість? Так. Молодість? Нема різниці. Мамин брат мав – і досі має, як я знаю, – хатину в Морі дерев. Знаєш, де це? Ти ж не з Токіо? Це видно – з того, як ти смішно говориш. Море дерев – це коло підніжжя гори Фудзі. Туди їдуть усі самогубці. Та нічого. Я написав Кірарі прощального листа, про те, де я повішуся і чого. “Знатиме тепер, як я її кохав!” – подумав собі. Одніс листа на пошту. Вкинув. На другий день з самого ранку сів на поїзд. Уявляв усю ту трагедію. Вийшов на безлюдній станції і пішов пішки. Погода була похмура й мінлива, та я не помічав. Я був цілеспрямований і впевнений. Я йшов померти за Кірару. Знайшов дядькову хатину. Навколо – нікого. Гарна тиха галявина. Вгадай, що я там побачив, угорі?
– Е… пташку?
– Ні. Я побачив Кірару.
– Що?
– Кірару. Мою Кірару. З петлею на шиї. Вона додумалась до того самого. Не могла бути зі мною, тому повісилась. Щоб довести свою любов. До мене. Показати своєму старому, який він дурний. Чи я подумав: “О, моя люба, хай смерть нас поєднає!”? Дідька лисого. Вона висить і крутиться туди-сюди, туди-сюди. Шия розпухла. Ноги всрані. Ворони й черви вже попрацювали. Я так перелякався. Я думав, що мій моральний обов’язок – теж повіситися, та тільки мені вже перехотілося. Коли я побачив, що це за картина. Смерть красива не буває. Ніколи. Яка завгодно, але не красива. Ніколи й нізащо.
– І що ви зробили далі?
– Прокинувся, стогнучи. Бо я ще сидів у ранковому поїзді до гори Фудзі. І мені отак розкрилися очі! На наступній станції я вийшов. Першим же поїздом повернувся в Токіо. Прийшов додому. Мама з її кавалером ще спала. Брат прийшов з собакою, віддав мені листа. Моя передсмертна записка. Кірара написала зверху “Повернути відправникові”. Оце й усе.

Comments

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Це я навів не в сенсі особливої краси уривка, а тому, що підлітково-повчально.