Якщо вже вечір спогадів...

про армію, то повторю свій допис за 20 вересня 2008 року.

Стройова дедукція

Не знаю, чи існує при Радянській армії України інституція, що існувала при власне радянській армії - волонтерки сексуальних послуг для рядового та сержантського складу. Якісь такі каламутні нечупарні дівиці, що ґронами звисали з парканів в/ч, закликаючи до статевих інтеракцій недопоєних бромом солдатиків. У пошуках швидкоплинного "кохання" з'їжджалися вони в гарнізонну Смілу з найдальших закутків Черкаської області, часом привозячи з собою патогенну мікрофлору. В часи моєї служби жертвою диких диплококів став один хлопчина з дивним прізвищем Штебнер і такою ж конкретно арійською "заточкою" - однак цілковито україномовний. Не знаючи, як рятуватись од напасті, Штебнер звернувся в полковий медпункт - і фельдшер негайно доповів про лиху пригоду командирові полку. Штебнера, зрозуміло, вилікували - навіть не йодом і зеленькою, як це водиться в армії, а звичайним пеніциліном, однак життя хлопцеві отруїли до кінця служби. На кожному "пастраєнії" командир заради зміцнення воїнської дисципліни серед іншого застерігав солдатів од самоволок, у яких бувають різні НП, зокрема чіпляються ганебні хвороби. І неодмінно при цьому додавав: "Да, Штебнер?" Хлопець ридав.( Read more... )

Залізничне

Оце Білозерська розповіла про страшний випадок на вокзалі http://bilozerska.livejournal.com/450860.html, а я теж згадав. Як був я молодий і гожий, одна моя дівчина жила десь аж перед Хвастовом і на роботу та з роботи їздила електричкою. А я, як напівпровідник, проводив її тільки до тієї електрички. Садив у вагон і коли вмикалося зелене світло семафора, йшов додому. А була в електрички така особливість: зелене світло вже горить, а вона не їде, стоїть. І люди, ті, що спізнилися, біжать з приміського вокзалу, аж перекидаються. І вскакують в останній вагон. От я йду, а назустріч мені біжить ошалілий дядько - бо бачить зелене світло. У руці держить папірцем штук п'ять таких довгих, золотистих пончиків. Мабуть, з лівером. Або з повидлом. І залітає дядько в останні двері останнього вагона... А машиніст - раз! - і нарешті закрив двері вагонів. І задні двері дядькові руку з пончиками - чвак! - і придавили. Якраз посередині передпліччя. Думаю, якщо добре смикнути, то можна було руку вирвати. Але дядько в стресовому стані - чи краще сказати "в стані шоку"? І смикає він руку, та не вирве. Вагони старезні, двері, видно перекосило. Не знаю. Одно слово, стирчить рука з пиріжками, а дядько за склом звивається, намагається руку визволити. І весь перон заціпеніло дивиться, що буде. А на лавці сидів бомж. Устає той бомж, підходить до дверей, закладає руки за спину і починає з дядькової руки ті довгі золотисті пончики їсти. Раз укусить - пожує, вдруге вкусить - пожує. Так спокійно-спокійно. Дядько за склом аж синіє, матюкається, кистю з пончиками крутить, другою рукою гатить по шибці - нуль результату. Бомж статечно об'їв усе, що зі жмені стирчало. У дядька от-от буде апоплексичний удар, а перон регоче. І тут двері знов - шух! - розсунулись. Дядько: "Ах ти ж, бля!" А двері - шух! - засунулись. Добре, що руку встиг висмикнути. І поїхала електричка.
Досі шкодую, що не спитав бомжа, яка ж була начинка.