zieg | Залізничне

Оце Білозерська розповіла про страшний випадок на вокзалі http://bilozerska.livejournal.com/450860.html, а я теж згадав. Як був я молодий і гожий, одна моя дівчина жила десь аж перед Хвастовом і на роботу та з роботи їздила електричкою. А я, як напівпровідник, проводив її тільки до тієї електрички. Садив у вагон і коли вмикалося зелене світло семафора, йшов додому. А була в електрички така особливість: зелене світло вже горить, а вона не їде, стоїть. І люди, ті, що спізнилися, біжать з приміського вокзалу, аж перекидаються. І вскакують в останній вагон. От я йду, а назустріч мені біжить ошалілий дядько - бо бачить зелене світло. У руці держить папірцем штук п'ять таких довгих, золотистих пончиків. Мабуть, з лівером. Або з повидлом. І залітає дядько в останні двері останнього вагона... А машиніст - раз! - і нарешті закрив двері вагонів. І задні двері дядькові руку з пончиками - чвак! - і придавили. Якраз посередині передпліччя. Думаю, якщо добре смикнути, то можна було руку вирвати. Але дядько в стресовому стані - чи краще сказати "в стані шоку"? І смикає він руку, та не вирве. Вагони старезні, двері, видно перекосило. Не знаю. Одно слово, стирчить рука з пиріжками, а дядько за склом звивається, намагається руку визволити. І весь перон заціпеніло дивиться, що буде. А на лавці сидів бомж. Устає той бомж, підходить до дверей, закладає руки за спину і починає з дядькової руки ті довгі золотисті пончики їсти. Раз укусить - пожує, вдруге вкусить - пожує. Так спокійно-спокійно. Дядько за склом аж синіє, матюкається, кистю з пончиками крутить, другою рукою гатить по шибці - нуль результату. Бомж статечно об'їв усе, що зі жмені стирчало. У дядька от-от буде апоплексичний удар, а перон регоче. І тут двері знов - шух! - розсунулись. Дядько: "Ах ти ж, бля!" А двері - шух! - засунулись. Добре, що руку встиг висмикнути. І поїхала електричка.
Досі шкодую, що не спитав бомжа, яка ж була начинка.