Трошки тракторного
Oct. 16th, 2011 01:37 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegІлюстрація до оцього: http://litakcent.com/2011/10/14/maryna-levycka-zaklykaje-ukrajinciv-ljubyty-odne-odnoho/comment-page-1/#comment-10200
Мене там коментарі забавляють. Скільки в нас, усе-таки, щобусусідаздохлакоровних типів... Нєістових віссаріонов in Ukrainian. Та напишіть щось краще, а тоді вже гавкайте.
Одначе - до Левицької
1. Два телефонні дзвінки і похорон
Через два роки після материної смерті батько закохався в ефектну розлучену блондинку з України. Йому було вісімдесят чотири, а їй тридцять шість. Вона вибухнула в нашому житті наче пухнаста рожева граната, скаламутивши темні води, піднявши на поверхню осад заболочених спогадів, давши родинним привидам копняка під спину.
Усе почалося з телефонного дзвінка.
Батьків голос, тремтячий з хвилювання, тріщить на лінії.
– Надєжда, така радість! Я женюся!
Пам’ятаю, як кров ударила мені в голову. Благаю, хай це буде жарт! Ох, він шизонувся! От же дурний дід! Але я йому такого не сказала. Я сказала:
– Папа, ой, як гарно.
– Так, так. Вони приїжджає зі своїм сином з України. Тернопіль в Україні.
Україна: він зітхає, вдихає незабутий запах скошеного сіна та вишневого цвіту. А я внюхую відчутний синтетичний душок Нової Росії.
>
Її звати Валентина, каже він мені. Проте вона скоріше Венера.
– Венера Ботічеллі, що здіймається з хвиль. Золоте волосся. Чарівні очі. Пишні перса. Коли ти її побачиш, ти зрозумієш.
Я-доросла – поблажлива. Як мило – останній пізній цвіт кохання. Я-дочка – розгнівана. Зрадник! Хтивий старий звір! Мати вмерла ледве чи два роки тому! Я сердита й цікава. Не діждуся, щоб її побачити – жінку, що зазіхає на мамине місце.
– Чую – вона прекрасна. Коли я з нею познайомлюсь?
– Познайомишся після одруження.
– Думаю, було б краще, якби ми познайомилися до нього.
– Нащо тобі знайомитися? Не ти ж на ній женишся.
(Він знає – щось не так, але думає, що якось це омине)
– Папа, а ти добре все обдумав? Це якось так раптово. Вона, мабуть, набагато за тебе молодша.
Я пильно стежу за тональністю голосу, щоб не видати ознак несхвалення – так мудрі дорослі розмовляють з закоханими підлітками.
– Тридцять шість. Їй тридцять шість, а мені вісімдесят чотири. То й що? (Він вимовляє «шо»)
В його голосі чути холод. Він передбачав це питання.
– Ну, це солідна різниця у віці…
– Надєжда, я не думав, що ти така міщанка.
– Ні, ні. – Він змушує мене оборонятись. – Просто це… Можуть бути проблеми.
…………………………………….
10. М’якотілий
Батько схвильований. Приходила інспекторка з Імміграційної служби. Скоро Валентинин імміграційний статус буде підтверджено, а їхнє кохання – запечатано навіки. Без страху депортації, що над ними нависав, хмара непорозумінь розвіється і все буде так, як тоді, коли вони вперше одне одного покохали. Може, навіть краще. Може, вони почнуть нову сім’ю. Бідна Валентина була така стривожена і через те часом дратівлива, проте скоро її тривогам настане край.
Інспекторка – середнього віку жінка в шнурованих туфлях на плоскій підошві, розчесана на проділ. Вона тримає в руках коричневий дипломат і відмовляється від запропонованого батьком чаю. Він їй усе показує.
– Це моя кімната. Це Валентинина кімната. Це кімната Станіслава. Бачите – місця для всіх повно.
Інспекторка записує, де хто живе.
– А це мій стіл. Бачите, я люблю їсти сам. Станіслав і Валентина їдять на кухні. Я готую собі сам – ось, яблука «тошіба». Спечені в мікрохвильовці «Тошіба». Повно вітамінів. Покуштуєте?
Інспекторка чемно відмовляється й записує ще щось.
– А я зможу побачити місіс Маєвську? Коли вона повертається з роботи?
– Вона приходить завжди в різний час. Іноді рано, іноді пізно. Краще ви спершу подзвоніть.
Інспекторка робить ще один запис, потім кладе свій блокнот у коричневий дипломат і тисне батькові руку. Він дивиться, як її бірюзовий фіатик зникає за поворотом і дзвонить мені з новинами.
Через два тижні Валентина одержує листа з Міністерства внутрішніх справ. У її проханні залишитись на постійне проживання у Великобританії відмовлено. Інспекторка не виявила доказів справжньості шлюбу. Валентина люто налетіла на батька.
– Ти дурний ідіот. Ти все неправильно отвічав. Чого ти не показав їй любовне письмо віршами? Чого не показав свадібну хвотографію?
– Чого я маю їй показувати вірш? Вона не просила показати вірш, вона просила показати спальню.
– Ха! Вона побачила, шо ти не годисся ходить у женську спальню.
– Це тобі не годиться замикатись од чоловіка в спальні.
– А шо тобі в тій спальні робить? Тьху! У тебе все мняхке! У тебе все
теліпається! Ти мняхкесенький-теліпесенький, – глузує вона. Наближає своє лице впритул до його і дражниться дедалі голосніше. – Мняхкесенький-теліпесенький!
– Перестань! Перестань! – кричить батько. – Геть! Геть! Іди геть! Вертайся в Україну!
– Мняхкесенький-теліпесенький!
Він її відштовхує. Вона штовхає його. Вона більша за нього. Він шпортається і вдаряється рукою об край комода. Одразу з’являється синець.
– Дивись, що ти зробила!
– Тепер побіжиш плакатися дочці! Рятуй, рятуй, Надя, Вєрочка! Жінка мене б’є! Ха-ха! Чоловік должен бить жінку!
Мабуть, він би її набив, якби міг, але він не може. Уперше він усвідомлює, який безпомічний. Серце йому наповнює розпач. На другий день, поки вона на роботі, він дзвонить мені й розказує, що сталося. Його слова спотикаються, шкандибають, наче від самого говоріння їх уголос йому боляче. Я висловлюю стурбованість, проте відчуваю зловтіху. А що я казала про цих іммігрантів!
– Надю, бачиш, це називається «еректильна дисфункція». З чоловіками таке іноді буває.
– Папа, це не має значення. Вона не має права з тебе дражнитися.
От дурний, думаю. А що ж він хотів?
– Не кажи Вєрі.
– Папа, Вєра нам може помогти.
Я думала, що ця історія розвинеться в грубий фарс, а тепер бачу, що вона розвивається в дешеву трагедію. Раніше він нічого мені не казав, бо вона слухає, коли він говорить по телефону. А ще він не хоче, щоб Вєра знала.
Я опираюся спокусі сказати: «Я ж тобі, дурню, казала». Але дзвоню Вєрі й вона це каже за мене.
– Надєжда, це ти винна, – додає вона. – Ти не дала йому піти в притулок для старих. Нічого цього не було б, якби він пішов був у притулок.
– Ніхто не міг передбачити…
– Надя, я передбачала. – Її голос дзвенить тріумфом Старшої Сестри.
Добре, що ти така розумна. Але як нам його витягти з цієї халепи? кривлю глузливу гримасу, якої вона по телефону не бачить.
– Є дві можливості, – каже Вєра. – Розвод або депортація. Перше – дорого й непевно. Друге теж непевно, зате папі хоч не доведеться за неї платити.
– А не можна влаштувати і те, й те?
– Надю, як ти змінилася. Де ділися твої феміністські ідеї?
– Вєра, не будь така злісна. Нам треба бути союзниками, а ти ніяк не можеш себе заставить говорить зо мною ввічливо? Тепер я розумію, чого папа ніколи тобі нічого не розказує.
– Бо він ще один ідіот. У сім’ї тільки ми з мамою були практичні.
Бачите, як вона зазіхає на мамину спадщину? А це ж не якийсь там буфет, напханий бляшанками та слоїками, і не золотий медальйон, навіть не гроші в банку, яких їй так хочеться: ні, ми гриземося за успадкування характеру, природи.
– У нас сім’я ніколи не була практична.
– Яке те слово, що ви, соціальні працівники, кажете? «Дисфункціональна» сім’я. Може, нам подати на ґрант од міської ради?
11. Під примусом
Наблизилась дата, коли Валентина мала подавати апеляцію на рішення Імміграційної служби. Зненацька батько усвідомив, що не такий він і безсилий. Апеляцію мали розглядати в Нотінгемі у квітні.
– Я не поїду, – каже папа.
– Поїдеш, – каже Валентина.
– Їдь сама. Чого мені їхати в той Нотінгем?
– Ти дурний. Якщо ти не їхати, імміграційні бюрократи казати – де твій чоловік? Чого ти ноу чоловік?
– Скажи бюрократам, що я заслаб. Скажи, що я не приїду.
Валентина радиться зі своїм юрисконсультом у Пітерсборо. Він каже, що її справа буде під загрозою, якщо чоловік не поїде – хіба що він надасть докази своєї хвороби.
– Ти больний на голову, – каже Валентина моєму батькові. – Од тебе одна тільки морока. Одні тільки ненормальні балачки. Одні тільки цьом-цьоми. Не годиться таке у восімдесят чотири годи. Хай доктор напише письмо.
– Я не хворий, – каже батько. – Я поет і інженер. До речі, Валентина, ти маєш пам’ятати, що самого Ніцше вважали божевільним ті, хто був інтелектуально нижчим за нього. Поїдемо до доктора Фіґс. Вона тобі скаже, що я не хворий на голову.
Сільська лікарка, передпенсійного віку жінка з м’яким голосом, лікувала моїх батька й матір уже двадцять років.
– Добре. Ми їхати до доктора Фігс. Тоді я кажу докторові Фігс про оральний сєкс, – каже Валентина.
Що? Оральний секс? Мій батько?
– Ні, ні! Валю, нащо всім про це знати?
Він, бачу, не проти, щоб знала я!
– Я їй скажу, що чоловік у восімдесят чотири годи хоче імєть оральний сєкс.
Благаю, папа, мане зараз знудить.
– Будь ласка, Валєнька.
Мене там коментарі забавляють. Скільки в нас, усе-таки, щобусусідаздохлакоровних типів... Нєістових віссаріонов in Ukrainian. Та напишіть щось краще, а тоді вже гавкайте.
Одначе - до Левицької
1. Два телефонні дзвінки і похорон
Через два роки після материної смерті батько закохався в ефектну розлучену блондинку з України. Йому було вісімдесят чотири, а їй тридцять шість. Вона вибухнула в нашому житті наче пухнаста рожева граната, скаламутивши темні води, піднявши на поверхню осад заболочених спогадів, давши родинним привидам копняка під спину.
Усе почалося з телефонного дзвінка.
Батьків голос, тремтячий з хвилювання, тріщить на лінії.
– Надєжда, така радість! Я женюся!
Пам’ятаю, як кров ударила мені в голову. Благаю, хай це буде жарт! Ох, він шизонувся! От же дурний дід! Але я йому такого не сказала. Я сказала:
– Папа, ой, як гарно.
– Так, так. Вони приїжджає зі своїм сином з України. Тернопіль в Україні.
Україна: він зітхає, вдихає незабутий запах скошеного сіна та вишневого цвіту. А я внюхую відчутний синтетичний душок Нової Росії.
>
Її звати Валентина, каже він мені. Проте вона скоріше Венера.
– Венера Ботічеллі, що здіймається з хвиль. Золоте волосся. Чарівні очі. Пишні перса. Коли ти її побачиш, ти зрозумієш.
Я-доросла – поблажлива. Як мило – останній пізній цвіт кохання. Я-дочка – розгнівана. Зрадник! Хтивий старий звір! Мати вмерла ледве чи два роки тому! Я сердита й цікава. Не діждуся, щоб її побачити – жінку, що зазіхає на мамине місце.
– Чую – вона прекрасна. Коли я з нею познайомлюсь?
– Познайомишся після одруження.
– Думаю, було б краще, якби ми познайомилися до нього.
– Нащо тобі знайомитися? Не ти ж на ній женишся.
(Він знає – щось не так, але думає, що якось це омине)
– Папа, а ти добре все обдумав? Це якось так раптово. Вона, мабуть, набагато за тебе молодша.
Я пильно стежу за тональністю голосу, щоб не видати ознак несхвалення – так мудрі дорослі розмовляють з закоханими підлітками.
– Тридцять шість. Їй тридцять шість, а мені вісімдесят чотири. То й що? (Він вимовляє «шо»)
В його голосі чути холод. Він передбачав це питання.
– Ну, це солідна різниця у віці…
– Надєжда, я не думав, що ти така міщанка.
– Ні, ні. – Він змушує мене оборонятись. – Просто це… Можуть бути проблеми.
…………………………………….
10. М’якотілий
Батько схвильований. Приходила інспекторка з Імміграційної служби. Скоро Валентинин імміграційний статус буде підтверджено, а їхнє кохання – запечатано навіки. Без страху депортації, що над ними нависав, хмара непорозумінь розвіється і все буде так, як тоді, коли вони вперше одне одного покохали. Може, навіть краще. Може, вони почнуть нову сім’ю. Бідна Валентина була така стривожена і через те часом дратівлива, проте скоро її тривогам настане край.
Інспекторка – середнього віку жінка в шнурованих туфлях на плоскій підошві, розчесана на проділ. Вона тримає в руках коричневий дипломат і відмовляється від запропонованого батьком чаю. Він їй усе показує.
– Це моя кімната. Це Валентинина кімната. Це кімната Станіслава. Бачите – місця для всіх повно.
Інспекторка записує, де хто живе.
– А це мій стіл. Бачите, я люблю їсти сам. Станіслав і Валентина їдять на кухні. Я готую собі сам – ось, яблука «тошіба». Спечені в мікрохвильовці «Тошіба». Повно вітамінів. Покуштуєте?
Інспекторка чемно відмовляється й записує ще щось.
– А я зможу побачити місіс Маєвську? Коли вона повертається з роботи?
– Вона приходить завжди в різний час. Іноді рано, іноді пізно. Краще ви спершу подзвоніть.
Інспекторка робить ще один запис, потім кладе свій блокнот у коричневий дипломат і тисне батькові руку. Він дивиться, як її бірюзовий фіатик зникає за поворотом і дзвонить мені з новинами.
Через два тижні Валентина одержує листа з Міністерства внутрішніх справ. У її проханні залишитись на постійне проживання у Великобританії відмовлено. Інспекторка не виявила доказів справжньості шлюбу. Валентина люто налетіла на батька.
– Ти дурний ідіот. Ти все неправильно отвічав. Чого ти не показав їй любовне письмо віршами? Чого не показав свадібну хвотографію?
– Чого я маю їй показувати вірш? Вона не просила показати вірш, вона просила показати спальню.
– Ха! Вона побачила, шо ти не годисся ходить у женську спальню.
– Це тобі не годиться замикатись од чоловіка в спальні.
– А шо тобі в тій спальні робить? Тьху! У тебе все мняхке! У тебе все
теліпається! Ти мняхкесенький-теліпесенький, – глузує вона. Наближає своє лице впритул до його і дражниться дедалі голосніше. – Мняхкесенький-теліпесенький!
– Перестань! Перестань! – кричить батько. – Геть! Геть! Іди геть! Вертайся в Україну!
– Мняхкесенький-теліпесенький!
Він її відштовхує. Вона штовхає його. Вона більша за нього. Він шпортається і вдаряється рукою об край комода. Одразу з’являється синець.
– Дивись, що ти зробила!
– Тепер побіжиш плакатися дочці! Рятуй, рятуй, Надя, Вєрочка! Жінка мене б’є! Ха-ха! Чоловік должен бить жінку!
Мабуть, він би її набив, якби міг, але він не може. Уперше він усвідомлює, який безпомічний. Серце йому наповнює розпач. На другий день, поки вона на роботі, він дзвонить мені й розказує, що сталося. Його слова спотикаються, шкандибають, наче від самого говоріння їх уголос йому боляче. Я висловлюю стурбованість, проте відчуваю зловтіху. А що я казала про цих іммігрантів!
– Надю, бачиш, це називається «еректильна дисфункція». З чоловіками таке іноді буває.
– Папа, це не має значення. Вона не має права з тебе дражнитися.
От дурний, думаю. А що ж він хотів?
– Не кажи Вєрі.
– Папа, Вєра нам може помогти.
Я думала, що ця історія розвинеться в грубий фарс, а тепер бачу, що вона розвивається в дешеву трагедію. Раніше він нічого мені не казав, бо вона слухає, коли він говорить по телефону. А ще він не хоче, щоб Вєра знала.
Я опираюся спокусі сказати: «Я ж тобі, дурню, казала». Але дзвоню Вєрі й вона це каже за мене.
– Надєжда, це ти винна, – додає вона. – Ти не дала йому піти в притулок для старих. Нічого цього не було б, якби він пішов був у притулок.
– Ніхто не міг передбачити…
– Надя, я передбачала. – Її голос дзвенить тріумфом Старшої Сестри.
Добре, що ти така розумна. Але як нам його витягти з цієї халепи? кривлю глузливу гримасу, якої вона по телефону не бачить.
– Є дві можливості, – каже Вєра. – Розвод або депортація. Перше – дорого й непевно. Друге теж непевно, зате папі хоч не доведеться за неї платити.
– А не можна влаштувати і те, й те?
– Надю, як ти змінилася. Де ділися твої феміністські ідеї?
– Вєра, не будь така злісна. Нам треба бути союзниками, а ти ніяк не можеш себе заставить говорить зо мною ввічливо? Тепер я розумію, чого папа ніколи тобі нічого не розказує.
– Бо він ще один ідіот. У сім’ї тільки ми з мамою були практичні.
Бачите, як вона зазіхає на мамину спадщину? А це ж не якийсь там буфет, напханий бляшанками та слоїками, і не золотий медальйон, навіть не гроші в банку, яких їй так хочеться: ні, ми гриземося за успадкування характеру, природи.
– У нас сім’я ніколи не була практична.
– Яке те слово, що ви, соціальні працівники, кажете? «Дисфункціональна» сім’я. Може, нам подати на ґрант од міської ради?
11. Під примусом
Наблизилась дата, коли Валентина мала подавати апеляцію на рішення Імміграційної служби. Зненацька батько усвідомив, що не такий він і безсилий. Апеляцію мали розглядати в Нотінгемі у квітні.
– Я не поїду, – каже папа.
– Поїдеш, – каже Валентина.
– Їдь сама. Чого мені їхати в той Нотінгем?
– Ти дурний. Якщо ти не їхати, імміграційні бюрократи казати – де твій чоловік? Чого ти ноу чоловік?
– Скажи бюрократам, що я заслаб. Скажи, що я не приїду.
Валентина радиться зі своїм юрисконсультом у Пітерсборо. Він каже, що її справа буде під загрозою, якщо чоловік не поїде – хіба що він надасть докази своєї хвороби.
– Ти больний на голову, – каже Валентина моєму батькові. – Од тебе одна тільки морока. Одні тільки ненормальні балачки. Одні тільки цьом-цьоми. Не годиться таке у восімдесят чотири годи. Хай доктор напише письмо.
– Я не хворий, – каже батько. – Я поет і інженер. До речі, Валентина, ти маєш пам’ятати, що самого Ніцше вважали божевільним ті, хто був інтелектуально нижчим за нього. Поїдемо до доктора Фіґс. Вона тобі скаже, що я не хворий на голову.
Сільська лікарка, передпенсійного віку жінка з м’яким голосом, лікувала моїх батька й матір уже двадцять років.
– Добре. Ми їхати до доктора Фігс. Тоді я кажу докторові Фігс про оральний сєкс, – каже Валентина.
Що? Оральний секс? Мій батько?
– Ні, ні! Валю, нащо всім про це знати?
Він, бачу, не проти, щоб знала я!
– Я їй скажу, що чоловік у восімдесят чотири годи хоче імєть оральний сєкс.
Благаю, папа, мане зараз знудить.
– Будь ласка, Валєнька.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-10-16 10:47 am (UTC)Хто звинувачує Левицьку в українофобії, хай подивлять на себе у джеркало та вб'ють себе об стіну, щоб в інших не було з кого такі романи писати.
no subject
Date: 2011-10-16 11:10 am (UTC)no subject
Date: 2011-10-16 11:13 am (UTC)no subject
Date: 2011-10-16 11:18 am (UTC)За совітів подібні вікові мезальянси часто траплялися в Києві, який був для провінціалів тим, чим тепер є закордон.
no subject
Date: 2011-10-16 11:23 am (UTC)no subject
Date: 2011-10-16 12:16 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-16 01:59 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-16 01:16 pm (UTC)А що у тієї українки не вистачило великодушності поводитись чемно з старим дідом, так це в нас хиба виховання, я щітаю. Мабуть, вона не розраховувала на цьоми-цьоми.
А бажання тікати "звалювати якнайшвидше" то загальна риса, як я бачу. І чоловіків і жінок. Причому, краще у цивілізований ад (це ж треба ставити себе у таке становище! добровільно), ніж битися у своїй власній країні, через зневіреність що взагалі щось можна поміняти і що один не може проти багатьох. А таких "одних" - море.
І взагалі, я не розумію, чого всі так скандалізуються через ту книжку. Ну і що? Що там жахливого написано? Та мені в моїй родині моя мама та тьотя набагато жахливіші речі розповідала про моїх соплемінників! І люди роблять всяке через те, щоб залишитись з квартирою чиєюсь, наприклад. Чи мати гроші на життя.
У нас взагалі хворе суспільство, я вважаю, а телевізор його ще і більш хворіє. Так що звинувачувати письменницю теж нема чого.
no subject
Date: 2011-10-16 01:47 pm (UTC)