Традиції ГУЛАГу в совіцькій армії
May. 12th, 2011 10:46 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
zieg
Служити мені випало в зеніті так званого застою - в 1980-82 роках. За чинним тоді Дисциплінарним статутом Збройних Сил СССР для солдатів і матросів існувало досить багато "взисканій", але найстрашніші та найефективніші були наряд та гауптвахта ("губа"). Одначе в умовах реального полку, де я служив, ні наряд, ні "губа" не спрацьовували, бо полчок був "кадрірований, офіцерів у ньому було багато, а солдатів -жменька, їх ледве вистачало, щоб половина була в караулах, нарядах (з них наряд на кухню - не найгірший), а друга половина готувалася їх змінити та займалася бойовою підготовкою. Та ще додати "уборку тєрріторії", роботу з технікою... Коли воякові вдавалося поспати годин п'ять на добу, то було дуже добре.
Якщо отакого солдата відправити на гауптвахту, де він щоночі спить по сім години, а вдень має легеньку роботу - підмітати абощо - то це для нього курорт, відпочинок. Та ще слід брати до уваги, що гауптвахти в нашому Смілянському гарнізоні не було, доводилося возити порушників дисципліну "на губу" в Черкаси, а це стільки мороки! І машину знайти (а їх ніколи немає), і офіцера "сопровождающєво" послати, і порушника перед тим треба зводити в баню, і "записку об арєстє" оформити...Отож, щоб не морочитися, велемудре командування нашого гвардійського полчка видумало КПЗ - "комнату прєдварітєльно задєржанньіх". Так, "комнату", а не "камеру". Видумало колись давно, ще до мене. КПЗ - камера площею 8 кв.м, без будь-яких меблів, із заґратованим, завжди розбитим віконцем, як дві книжки завбільшки, вгорі. Двері одчиняються прямо надвір, у дверях - кругла дірка заглядати, що роблять "зеки". Розповідали воїни, що літніми ранками дірка спрацьовувала, як камера-обскура, і на стіні КПЗ виникали картинки навколишньої дійсності догори дриґом. Ще КПЗ мала дивну особливість - температура в ній завжди була на 5 градусів нижча, ніж надворі. Батарея (п'ять секційок) взимку бувала розжарена, аж червона, а температура в КПЗ все одно t= Т-5. Коло батареї грілися тільки "діди" і часто, заснувши, обпікалися до пухирів. Шинелі в "задєржанних" одбирали, одбирали також цивільні "вшивнікі", залишаючи в одному "хебе". Холодними ночами зеки з незагартованих влаштовували собі комфорт, постеливши на підлозі одну онучу, а другою вкрившись. Узимку, а зими тоді були люті, "задєржанниє", щоб зігрітись, залазили під лінолеум. Заглянеш уранці в камеру, а там нікого нема, тільки підлога хвилями...Але ховалися під лінолеум тільки до 1981 року, бо навесні вісімдесят першого командир полку майор Затинайко наказав лінолеум та дошки під ним викинути, а підлогу зробити цементну. Ще наказав (а може, й не він, а хтось із блюдолизів) перекрити батарею й пофарбувати її на червоне - буцімто така розжарена, що аж червона. Це гумор у них такий був. не один солдат доп'яв там собі ревматизму, радикуліту, болячок на нирки, не одного винесли із запаленням легень. Багато хто з "провєряющих" караул офіцерів полюбляв налити на підлогу в КПЗ відер троє води, щоб якраз по кісточки було. "Зеки" цілу ніч змушені були стояти. Смішно!
Сиділи воїни в камері, а документально оформлені не були. Ні "запіскі об арєстє", ні "кніґі арєстованних" чи як там вона називається, не було. Жодних бюрократичних формальностей. Приводить офіцер воїна і каже: "Пусть пасідіт!" Та й годі. Буває, той офіцер і сам забувся, що когось посадив, а воїн сидить собі. Місяцями декотрі сиділи. Одного, пам'ятаю, з артполку сусіднього, привів комбат, а на другий день полк по тривозі виїхав на навчання. Воїна ж забули. Так і сидів цілий місяць.
Але - якщо "задєржанний" не має офіційного статусу, то й "довольствія" йому "нє паложено". Тобто їсти йому не дають. Добре, як є друзі, котрі носять з їдальні в мисочці пайку. А якщо він отой самий солдат-артилерист?
Іще одне - раз КПЗ офіційно не існує, то й кількісний склад караулу відповідний - немає "виводних", тобто, кажучи просто, нема кому "зеків" у туалет зводити. Караульні всіляко ухиляються від цієї неприємної процедури, бо загиджений і смердючий до неможливості гарнізонний нужник далеко, метрів сімсот, і вести "зека" туди, та назад, та стояти над ним з автоматом, поки він сидить навпочіпки, задоволення мало. В КПЗ, скажімо, дванадцять душ, кожному по хоч по двадцять хвилин - уже чотири години. Хіба начальник караулу ворог своїм підлеглим, щоб примушувати їх одривати ці години від свого відпочинку і робити те, чого вони робити не зобов'язані? Отож днями "зеків" у туалет і не водили. Бувало, що бідні "зеки" ридали, навколішки благали зводити їх "по-великому". А "по-малому" підсаджували один одного до дірки у дверях, через яку заглядають. Узимку сніг коло караульного приміщення жовтий, на дверях - замерзлі патьоки сечі, а влітку - тяжка аміачна смердота.
Пам'ятаю, стояв я в караулі втретє чи вчетверте, бо моя військова служба тільки починалася. Досвіду було ще дуже й дуже мало. І от приходить серед ночі перевіряти караул "дєжурний па караулам", він же й комендант гарнізону капітан Мануйлов. Чи йому жінка щось не те сказала, чи начальство вилаяло, бо був він злий, наче з цепу зірвався. Він, щоправда, і в нормі переплюнув би якого завгодно есесівця з кінофільму. Знайшов Мануйлов безліч "нєдостатков", над кожним горілим сірничком репетував, як недорізаний. То коли зазирнув у КПЗ, геть сказився. Наказав "задєржаним" роздягтися до білизни й зняти все "неуставне" тепле. Усе зняте власноручно подер на клапті, шинелі повикидав з камери, залишивши "зеків" тільки в хебе, хоч надворі було мінус 28. Мені наказав особисто всіх обшукати на предмет сірників та "бечиків". Чорт мене, звиклого до спілкування з нормальними людьми, а не з параноїками-садистами, смикнув за язика - мовляв, я не тюремник і обшукувати людей не навчений, та що за статутом при температурі нижче плюс 18 "зеки" мають бути в шинелях. Боже, що було! Ледь з кулаками він на мене не кидався.Плювався, верещав, поперекидав стільці в кімнаті начкара, подер усі статути та документи, які тільки були, і "отстраніл" мене "от нєсєнія служби". Як я переживав! До вечора не міг заспокоїтись.Отакий був дурний. Це згодом я навчився поводитися з подібними типами, а їх багато ходило ніби перевіряти караул, а насправді самостверджуватися. Надалі, лиш виникав конфлікт на зразок описаного, як я одразу влаштовував істерику, закочував очі, гриз стіни, виямав пістолета і розмахував ним перед носом "провєряющево", горлаючи: "Пшолвон, застррррелю, всіх перестріляю!!" Дуже помагало. "Провєряющий" щезав і місяців два не з'являвся, а коли приходив знов, то бував на диво привітний і доброзичливий.
Але я відхилився. Ще один цікавий епізод. Знімав кінорежисер Т.Левчук у наших краях фільм "Єслі враґ нє сдайоцца" http://kinoport.net/31641_8371_film.html. Для батальних сцен треба було кіношникам багато вояків, а наших, як я вже казав, мало було. Тож привезли "артистів" з Умані, з нової, допіру організованої частини. А що таке нова частина? Це значить, що в ній зібрали непотріб з усього округу - командири раді були здихатися п'яниць, самовольщиків, бандюг різних і повідправляли їх у ту нову частину. Коли їх привезли до нас "зніматися в кіні", то це було щось! У того погони червоні, а петлиці сині, у того один погон зелений, другий синій, а петлиці - малинові, той зовсім без ніяких погонів; один у шинелі, другий у бушлаті, третій у кацавейці якійсь неймовірній, а зверху плащ-палаткою обмотаний. Зразу ж вони розбрелися по Смілі, по жіночих гуртожитках. Лазили, п'яні, де хотіли. Майор Затинайко, зрозуміло, терпіти такого не міг, почав садити "захисників" у КПЗ десятками. Місяців два сиділо в КПЗ від 20 до 40 душ. Раз було 42. Це на 8 кв.м. Який там туалет. Варто було відчинити двері, як вони моментально розбігалися хто куди, по дорозі що-небудь укравши. Вести такого аж сімсот метрів до туалету караульні просто боялися. І я їх не примушував, каюся. Чи то "залатая пиль с паґон насипалась мнє в пустату мєжду рьобрамі, ґдє далжно бить сєрце", чи то я на "артистів" образився за те, що вони мене "асуділі". Тобто в один з перших днів їхньої відсидки, коли вони були ще ситі, нахабні й не дуже хотіли тпруті, хтось один з них крикнув: "Асудім начальніка караула!", а всі хором: "У-у, сука!" Потім знов один: "Он абідєлса!", а всі: "Ну і х... с нім!" Я й справді образився, тим більше, що "осудили" вони мене нізащо, і перестав прислухатися до криків з КПЗ взагалі, навіть коли через кілька днів (я ходів у караул через ніч) виявилося, що в принципі більшість із них - хороші хлопці й дуже хочуть до вітру. Останнє мене трохи дивувало. Я вже казав, що їсти "задєржаним" носили друзі. У цій військовій формації, яка прибула до нас, друзів не було. Була зграя, де панував сильніший. Отож їсти ніхто нікому не носив. Сиділи вони, голодні й холодні (а морози сягали за 30), аж поки не почали їх виносити з двосторонньою пневмонією.Якщо чесно, то мені було їх шкода, хоч вони мене й "осудили". Більшість із них, повторюю, були цілком нормальні, просто потрапили в звірячі обставини й озвіріли самі. Але що я міг зробити? Нагодувати всіх своєю пайкою? Обігріти своєю шинелею?
А ще був у нас штатний арештант, який більше половини служби просидів у КПЗ. Земляк, з Корсунського району. Прізвище йому було Семененко, здається. Микола. Усі називали його Семен. Двадцять сім років, сирота, з рідних - тільки баба стара. Дуже нерозвинений, але щирий і роботящий. В армію могли б його й не брати, зрештою, довго й не брали, аж під кінець призовного віку чогось узяли. Спасибі, хоч недалеко від дому послали. Службу Семен розумів якось по-своєму. А може, й геть не розумів. Власне, він не служив, а перебував у армії, завжди засмальцьований сидів у гаражі, подалі од людей, або сидів у КПЗ. Одна з двох. Особовий склад звик, що Семен сидить, і проходячи строєм повз КПЗ, "Свободу Семену!" кричав наче "здравжлав" командирові полку. Часто Семенові набридало в армії і він їздив провідувати бабу. Побуде днів три і вертається. І одразу сам приходить у КПЗ.
Гарна штука була КПЗ. З нашого батальйону в ній поперебували всі воїни, "атлічнікі баєвой і палітіческой падгатовкі" також. Дуже їм там не подобалося, бо часто вони просили командирів, щоб їх краще набили, аніж садити в КПЗ. Так якось і виходило, що садив переважно сам Затинайко. Потрапити йому на очі для воїна автоматично означало потрапити в КПЗ. Свої, батальйонні офіцери, гармонійно поєднували "посадки" з "рукоприкладством". Але, оскільки рукоприкладство статутами було заборонено, то рукоприкладалися так, щоб ніхто не бачив - у канцелярії, в каптьорці. Головно ж виховували "нєрадівих байцов" ногоприкладством. Копняк під дупу - вельми ефективна "ісполнітєльная команда".Наразі виправдовуватися не буду, але я й сам часто грішив такого роду командирським підходом. Коли ж уперше побачив це "дисциплінарне стягнення", то мав досить сильне враження. Стояв я тоді уперше в житті в караулі і ще не знав солдатських способів ухилятися від служби за принципом "я сплю, а вона йде". Прийшов уночі перевіряти караул комбат капітан Слєпчук. Заглядає той Слєпчук в одне приміщення, в інше, вказує мені то один "нєдостаток", то інший. Заглядає в сушарку, а там на дротяній підставці для чобіт спить рядовий Маматов. Ні слов не кажучи, Слєпчук починає гатити його ногами. По голові. З усієї сили. Маматов спросоння впав з підставки, не може отямитись і підвестися, а Слєпчук гатить... Пом'якшуюча обставина - приїхав Слєпчук прямо з полігону і був у валянках. Якби був у чоботях, то покалічив би Маматова...
Через якийсь час здалося Затинайкові, що КПЗ недостатньо виправляє порушників дисципліни, і він придумав новацію. Скажімо, содат сходив у самоволку. Ставлять його перед строєм і Затинайко заявляє: "Нармальний чєлавєк в самаволку хадіть нє будєт! Ета сумашедший, єво нада лєчіть! Фєльшер, падґатовіть дакумєнти на ґаспітілізацію!" Або - содат напився чи "прєрєкался". "Нармальний чєлавєк піть нє будєт! Нармальний чєлавєк прєрєкаться нє будєт! Падґатовіть дакумєнти!" Документи хутко готувалися, тобто когось із воїнів примушували писати "аб'яснітєльную", нібто він бачив, як призначений ненормальним солдат голий кукурікав з тумбочки "днєвального", або власними зубами прогризав хід на кухню, або ще якусь дурню.
З документами "ненормального" відвозили в Київ, у окружний шпиталь, а там лікували. Як лікували, точно не знаю, бо побувало там не так і багато людей - шість чи вісім. Однак жоден з них назад не хотів (потрапити в шпиталь - мрія будь-якого радянського солдата). Побували в київських ескулапів рядовий Боровков з Рязані, молодший сержант Новик з білоруського Світлогорська, рядовий Барило з Києва. З цим Барилом сталася особлива історія - ік привезли його в Київ, то він зумів з вокзалу подзвонити батькові, а батько його був якийсь начальник і зміг заступитися за сина. Шпитальні лікарі прислухалися до Барила-батька і звернули увагу, що з нашого полку прибуває надто багато "ненормальних". Після цього перестали приймати наших на лікування, порадивши, щоб комполку краще сам перевірився на предмет психічного здоров'я.
Невдача не зломила мужнього майора. Володіючи неабияким організаційним хистом та ініціативою, Затинайко домовився з місцевими психіатрами - а недалеко від Сміли була розташована обласна психлікарня - щоб ті лікували порушників дисципліни. Домовленість була взаємовигідна - лікарня резервувала для полку двоє ліжок у стаціонарі, а полк допомагав лікарні робочою силою.
Відтоді й почалося. Перележало в психушці багато людей. Через два-три дні всі просилися в частину, навіть найгордіші. Щось їм там таке страшенно болюче кололи, що після уколу крижнем лежали, не могли не те що встати, а й поворухнутися. Інші казали, що саме кололи - якийсь препарат, назва якого починається на "сульфо". Зростала до 42 температура і місце уколу немилосердно боліло. Хитріші намагалися підставляти під укол одне й те саме полужопіє - тоді можна було спати на протилежному боку. Якщо ж кололи в обидві сідниці по черзі, то не до сну бувало - хіба що на животі засинай. Та скільки на животі влежиш? А ще, розповідали, деякі справжні психи полюбляли тихенько підкрастися і з усієї сили загатити ногою якраз у місце вколу. Од цього навіть непритомніли. Згадую воїна з мого взводу - Анатолія Сердюка, який, попри умовляння, надудлився на свій день народження і попався черговому по полку. А далі - звична схема: "Нармальний чєлавєк піть нє будєт", свідки, які не раз бачили, що Сердюк ночами ходить по бильцях ліжок, психлікарня. Через три дні - Толін рапорт з благанням забрати його звідти, мовляв, більше не буду ніколи в житті і взагалі "обязуюсь служіть, как напісано в настоящем Уставє" - таким словами чогось усі до одного "психи" закінчували свої рапорти.
Це якраз був період, коли зарубіжні радіоголоси клєвєтали, нібито в СССР зловживають психатрією в каральних цілях, а наші органи масової інформації давали "гнєвную отповєдь" на ці підлі брехні.
Спогади вперше було опубліковано 12.12.1991 в газетці "Голос".
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-05-12 08:11 pm (UTC)Це капець.
Date: 2011-05-12 08:18 pm (UTC)P.S. Наша гарнізонна губа називалась "Олімпія", знаходилась в іншому містечку. З нашої частини там мало хто сидів, бо за кожного сидєльця комбат мусив віддячувати матеріяльними благами. Ну і про крижану батарею з намальованим жаром я чув від різних людей, це була звична практика.
no subject
Date: 2011-05-12 11:00 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 06:24 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-12 11:58 pm (UTC)Зате не дивно, чому зараз маємо такі збройні сили, хоча вони скоріш заслуговують на назву "безсили"...
no subject
Date: 2011-05-13 06:26 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 06:06 pm (UTC)і це стосується всієї держструктури загалом
no subject
Date: 2011-05-13 06:10 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 06:11 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 01:02 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 06:26 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 09:32 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 09:47 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 05:22 am (UTC)Такі спогади, взагалі, краще на 23 лютого писати. Коли всі білобілетники, косарі та офіцери, як ваш майор, святкують.
no subject
Date: 2011-05-13 06:27 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 06:40 am (UTC)-садистОлександр Затинайко - майбутній начальник Генерального Штабу ЗСУ (двічі), командувач Південного ОК і командувач Сухопутних Військ !!!http://who-is-who.com.ua/bookmaket/nagorody2006/19/517.html
Я з генерал-полковником Затинайком перетинався (ну я тільки там двері йому двічі відчиняв) під час служби в ЗСУ в 2001му. Незабутні враження - людина-гігант.
no subject
Date: 2011-05-13 07:35 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 01:41 pm (UTC)В мережі є світлина Затинайка з тих часів:
Це полігон Канделярія. 1986 р. Під час тих самих підсумкових навчаннь за які бригада отримала оцінку "відмінно", а сам Затинайко - дострокове звання полковника.
no subject
Date: 2011-05-13 02:52 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 03:10 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 12:11 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-13 06:04 pm (UTC)нелюдська система, що нищить все людське
no subject
Date: 2011-05-14 07:53 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-14 08:06 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-14 08:15 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-14 08:38 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-14 08:46 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-14 08:52 pm (UTC)Мене трохи дивує, чого Затинайко, будучи на високих посадах в армії, нічого не зробив для її зміцнення. Вольові якості для цього він має.
no subject
Date: 2011-05-15 03:59 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-14 09:57 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-16 01:14 pm (UTC)А це я собі ще 12 травня в меморіз заніс. Треба таке роздруковувати, та зберігати для нащадків...
Зараз я систематизовую наші культурологічні розмови з одним африканським студентом з Уганди, щоб потім коротко описати, та забігаючи наперед можу передати його слова: "Люди з таким відношенням одне до одного, як було у вас в своєцькій армії, не повинні служити в одній армії. В нас такого в Угандійській армії нема".
Коротше кажучи, угандійська армія, згори до низу - як наша ментівка: кругова порука на всіх рівнях, ніхто ніколи нікого не здасть.
Ну і ще мемуарів...
no subject
Date: 2011-05-16 01:42 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-16 01:44 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-16 01:47 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-16 01:55 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-16 01:54 pm (UTC)З кадрових лейтенантів найукраїномовніший був Сергій Лук'яненко з Ірпіня. А тепер живе в Аґдоді (Ізраїль). Що повертає нас до початку розмови - до вихрестів. Чи до новообрізанців. Мені незручно спитати його про етнічну суть.