![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Український переклад "Сну Номер 9"
<Один.
*
Паноптикон.
“Ми обоє люди зайняті, тож довго не балакаймо. Ви вже знаєте моє ім’я чи принаймні знали колись. Еїдзі Міяке. Так, панно Като, той Еїдзі Міяке. Чому я тут, у Токіо? А подумайте. Я приїхав з’ясувати, хто мій батько. Чому я прийшов до вас, панно Като? Бо ви знаєте його ім’я і знаєте його адресу. Я нікому не погрожую. Але ви дасте всю потрібну мені інформацію. Негайно”.
Якось так. Вершкова галактика розривається на клапті в чашці кави і фонові балачки чіткішають. Перший день у Токіо, а вже переганяю сам себе. Кав’ярня “Юпітер” хлюпає обіднім сміхом, п’ятничними планами на вихідні, дзенькотом чайних блюдець. Зануди гавкають у мобільні телефони, занудихи завищують свої низькі голоси, щоб надати їм жіночості. Запахи кави, морепродуктів, мийних засобів. Мені чудово видно через вулицю головний вхід у “Паноптикон”. Гарне видовище цей цирконієвий готичний хмарочос. Його верхні поверхи ховаються в хмарах, як і справжня Акіко Като. Міська погода – таємниця. Під щільним ковпаком хмар Токіо знемагає від задухи при 34°C та 86% вологості – так повідомляє велике табло РАNASONIC. Токіо іноді занадто близько. Немає віддалі й усе перебуває над головою – стоматологи, дитсадки, танцювальні класи. Навіть вулиці та тротуари стоять на затуманених ходулях. Лихий близнюк Венеції, позбавлений води. Віддзеркалення літаків деруться вгору по скляних стінах будинків. Я завжди думав, що Каґосіма величезна, але вона легко загубиться в будь-якому провулку району Сіндзюку. Запалюю сигарету – я сьогодні курю “Kool”, марку, яку вибрав мотоцикліст з фарбованим під чорну смородину волоссям, що стояв у черзі переді мною – і споглядаю вуличний рух та перехожих на перехресті проспекту Омекайдо та вулиці Кіта. Офісні зануди, перукарки з пірсингом у губах, полуденні п’яниці. Ніхто не стоїть на місці. Річки, завірюхи, вуличний рух, байти, покоління, тисячі облич на хвилину. А на Якусімі, бувало, – тисяча хвилин на обличчя. Вигляд натовпу навіює на мене задумливість. Усі ці люди мають коробки спогадів з наліпками “Батько”, “Тато”, “Татусь”. Якось так. Нефотогенічні кадри, знімки з поганим освітленням, страшні постаті, жалюгідні пози, нечіткі ракурси, подряпані негативи – це не має значення. На відміну від мене, вони знають, хто привів їх на світ. Натовпи навіюють забагато думок.
Панно Като! Зійдіть у кав’ярню “Юпітер”! Так буде значно простіше. Ви забіжите на морепродукти й на каву; я негайно вас упізнаю, звичайно, представлюся, скромно визнаю, що надіявся вас тут здибати; ми прискіпливо обговоримо справу – ми вже дорослі – і ви побачите, що природна справедливість на моєму боці. Я глибоко зітхаю і відчуваю, як мій сусід-чи-сусідка глибше ховається за її-чи-його газетним бар’єром. Якою контрабандою переправляють мрії в реальність? Мій план ретельний і далекосяжний. Такий величезний будинок, як “Паноптикон”, мусить мати багато інших виходів. Він повинен мати власні ресторани, щоб звільнити працівників од прикрої потреби спускатися на перший поверх. А хто сказав, що ви обідаєте, панно Като? Може, раби приносять вам людське серце – щоб якось перебитися до вечері. Я хороню свій “Kool” у нутрощі його попередників і вирішую, допивши каву, закінчити спостереження. Чули, Акіко Като? Я йду по вас.
Кав’ярню “Юпітер” у цю обідню перерву обслуговують три офіціантки. Перша офіціантка – начальниця – роздратована велична вдовиця, котра отруїла власного чоловіка. Друга офіціантка, з лицем, ніби варений кукурудзяний качан, і з різким ослячим голосом, схожа на першу офіціантку тридцять років тому… Третя офіціантка зараз саме відвернулась, але волосся в неї зачесане вгору і я бачу, що вона має найбездоганнішу на Землі шию. Серйозно. Цілий синдикат любовних поетів не опише, яка гладенька й вигнута ця шия. М’яка, мов свіжозварене яйце. Вдовиця розповідає Ослисі – і половина кав’ярні “Юпітер” мусить це слухати – про найновіше невдале одруження її перукаря.
– Коли його жінки не витримують порівняння з його фантазіями, він їх викидає за борт.
Голос її нагадує штучний алмаз. Офіціантка з бездоганною шиєю відбуває довічне ув’язнення біля раковини – зі щіткою та губкою замість ланцюга та ядра на нозі. Атмосфера тут ворожа. Це Вдовиця й Ослиха нехтують її чи вона нехтує їх?
Гаряча мла вже спустилася до десятого поверху “Паноптикону”. Вирішую полічити кількість прожитих мною днів. Виходить 7286. Плюс чотири високосні роки. Годинник показує 12:51. Зненацька більшість зануд у кав’ярні схоплюється і юрбою валить з дверей. Може, бояться, що як перша година застане їх поза їхніми освітленими флуоресцентними лампами кабінками, то компанії матимуть прекрасну підставу їх реорганізувати? Дивлюсь, як юрби заходять у “Паноптикон” і граюся з думкою, що завтра знову сюди прийду й украду в когось “бейджик”. Ні. Сила в простоті. Наскочу на “Паноптикон” сьогодні. Рівно о першій. Моя чашка стоїть порожня в помийному фортечному рову. Визнаю – я нервуюся. Нервуватися класно. Офіцер-вербувальник Сил самооборони, що приходив у мою школу – в мою колишню школу, слід зазначити, – казав, що в жодному повноцінному бойовому підрозділі не потрібні бійці, нечутливі до страху. У бою вояки, засліплені хоробрістю, неминуче підставлять свою чоту під знищення противником. Корисний боєць контролює свій страх і використовує його, щоб загострювати собі чуття. Легко казати. Ще кави, Еїдзі? Ні, дякую, Еїдзі, але я краще викурю останню сигарету. Щоб загострити чуття.
Я встиг помітити, як годинник перескакує з 13:31 на 13:32. Так, знаю, мій останній термін сплив. Попільниця повна понад краї. Трясу пачкою “Kool”. Лишилося тільки дві. Туман уже спустився до шостого поверху. Уявляю, як Акіко Като дивиться в герметичне, найвищої якості, офісне вікно – воно високо-високо вгорі, може, навіть над туманом. Там яскраво сяє сонце. Чи відчуває вона мене, як відчуваю її я? Чи прокинулася вона вранці, знаючи, що сьогодні – той день, який змінить усе життя? Остання, остання, остання сигарета перед тим, як “нервовість” перетвориться на “безхребетність”. Ще один відвідувач кав’ярні “Юпітер” сидить так само довго, як і я – якийсь старий дід. Він уткнувся в кишенькову електронну гру. Пальці смикаються, коли він стріляє плазмовими блискавками в цифрову віддаль. Він – точна копія виконаного тушшю портрету Лао Цзи в підручнику класичної літератури. Я серйозно. Лисий, намаханий, бородатий. Інші відвідувачі заходять, замовляють, платять, п’ють, їдять, забігають у туалет і йдуть. Кожні чверть години – мов десятиліття. Тримаємося тільки Лао Цзи та я. Офіціантки, мабуть, думають, що моя дівчина на мене розсердилась. Чи що я псих, який вибрався на лови жінок. Звучить ресторанна версія “Imagine” і Джон Леннон з жахом прокидається в могилі. Солодкого над усяку міру, повно квітчастих флейт. Навіть музичні проститутки, які це записали, ненавиділи свій витвір. Дві вагітні заходять, замовляють чай з лимоном і обговорюють, якими батьками стануть їхні чоловіки. “Мабуть, не ідеальними, – хочу я нахилитися й сказати, – але бувають і гірші. Хочете послухати про моє життя?” Лао Цзи кашляє безповоротним кашлем і стирає мокроту з екрана свого ігрового пристрою. Глибоко втягую дим і випускаю його цівками крізь ніздрі. Я не сподівався, що Токіо буде такий брудний. Потрібна добряча повінь, щоб його очистити. Ґондольєри з мандолінами пропливають по району Ґіндза.
– Зверни увагу, – продовжує розповідати Вдовиця Ослисі, – його жінки жадібні й манірні! Корчать з себе вишуканих подруг президентської жінки. Я своєму перукареві кажу: “Коли шукаєш дружину, вибирай таку, щоб мала мрії завбільшки, як у тебе”. Та хіба ця тупа мавпа слухає? Авжеж ні! Що стара жінка в цьому тямить?
Вдихаю піну з нової кави. На чашці – сліди помади. Придумую судову справу, щоб довести, що доторк моїх губ до цієї помади складає поцілунок. Це б збільшило число поцілованих мною дівчат до трьох. Набагато менше, ніж середня кількість по країні для юнака мого віку. Перших двох дівчат я волів би забути. Знаю, що вони мене вже забули. Тож оглядаю кав’ярню “Юпітер” у пошуках відповідної власниці фарбованих губ. Зупиняю вибір на офіціантці з живою, зухвалою, місячною, скрипковою шиєю. Вона так само розбирає гори брудних чашок і тарілок. Завиток волосся вивільнився з тугої зачіски. Він лоскоче їй потилицю. Щасливе волосся! Я пробую порівняти фуксиновий колір на чашці з її губами, але добре не бачу її обличчя. Моя судова справа розхитується. Крім того, ця помада фактично сплавилася з атомами порцеляни. Чашку багато разів мили. Кав’ярня “Юпітер” не найшикарніша у світі. Моя уява – мій найгірший ворог. Ні, це неправда, але затишок, який вона створює, скоріше теплуватий, ніж теплий. Офіціантка – пересичена досвідом токійка. Вона має стільки багатих, модних, зрілих залицяльників, що вистачить заповнити портативний комп’ютер. Справу припинено. Лао Цзи гарчить на свою гру.
– Чортові, кляті, кляті біоборги! І так весь час!
Випиваю осад, надіваю кепку-бейсболку і вдивляюся в “Паноптикон”. Пора знайти мого творця.
no subject
Проте у нас прийнято не сперечатися з приводу неприємних тицянь модою в гівно, а дякувати за них навіть найнеприємнішим опонентам за те, що знайшли час зробити нас ще кращими і ще вправнішими.
Маю завважити, що п. Олектрум (даруй, я не не зміг запам`ятати його химерний нік) не дуже вправно володіє літературною українською, вживаючи "вірогідно" замість "ймовірно", тощо. Але це не применшує його уваги до твоєї роботи. А за це варто подякувати.
І, зваживши на всі pros & contras, зробити по-своєму.
no subject
До речі, я ж тобі подарував паперове видання чи ні?
no subject
no subject