![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegНе знаю, чи в Радянській Армії України майори мають таке ж значення, як мали в просто радянській. Майор – це була цілком особлива форма існування життя. Декотрі майори не затримувалися в цьому званні, вивчалисяся у Військовій Академії і ставали полковниками та генералами. Але більшість так майорами й лишалася і мріяли тільки про те, щоб на дембель потягти з армії КУНГ, або хоч належні за всі роки служби кальсони. Радянський майор – це той самий прапорщик, тільки погони інакші. Крім погонів, у майора, як ото в гетьмана булава, мала бути печатка, пластилін і шнурочки. На всі підлеглі йому двері майор набивав дві кришечки від ситра, зав’язував їх шнурочками, заліплював пластиліном, смачно харкав на печатку і ставив «оттіск». Майор – квінтесенція приказки «Как надєну партупєю, всьо тупею і тупею». Усі військові анекдоти – про майорів, не сумнівайтеся. У крайньому разі – про прапорщиків.
А я ще застав особливу породу майорів – учасників війни. Не називаю їх фронтовиками, бо навряд чи ці майори той фронт бачили. Вони мали освіту 5-6 класів і дуже нагадували персонажа, що його грав Папанов у фільмі «Бєрєґісь автамабіля». Багато їх по війні полишалося в Україні, де їм лаштували синекури – завгоспи, завкооперацією, заготскот тощо.
* * *
Змалку мені запам’ятався наш голова сільради на прізвище Фінаґєєв, щирий, найщиріший з можливих, кацап. До голови сільради він працював фінагентом і мене вражало: «Фінагент Фінаґєєв»… Фінна ґей фінн агентов.
* * *
Давним давно, люта зима, на сільській автобусній зупинці стоїть атставной майор – не Фінаґєєв, інший. У галіфе, у таких фетрових валянках, що їх у війну придумали німці, а по війні полюбили совіцькі начальники. Виставлене пузо, папановський вираз на червоно-синій мордяці.
Підходить до нього якась бабуся, його знайома. Зав’язує розмову:
– Здрастуйте, Василь Дормидонтович.
– Здраствуй, Адарка.
– Шо то у вас, Василь Дормидонтович, вид поганенький. Посиніли ви оно, мішки під очима…
Василь Дормидонтович гнівно креше очима й відрубує:
– Зато «стул» у мєня – АТМЄННИЙ!
Не пам’ятаю в якому я був класі, коли шкільний завгосп, майор у відставці і в галіфе Федот Данилович спокусив сорокарічну шкільну прибиральницю і в «комірчині для мітел» її взув. А виявилось, що вона була незаймана, і від такого стресу взяла та й умерла. Отаке. Усіх учнів, що в той день після уроків лишалися в школі, викликав слідчий і допитував, що вони бачили. Якби ж ми знали, що є що бачити!
* * *
В університеті була одна дуже класна установа, яка називалася «профілакторій». Путівку туди можна було взяти раз на рік рублів за 15, або й узагалі безплатно, і там, у профілакторії, жерти од пуза! Те ще й знайомитися з дівчатами з інституту легкої промисловості! Декотрі з нас жили в тому профілакторії не раз на місяць, а цілий рік. А, ще там у ванному блоці було біде – я вперше в житті його побачив. Якось і ми з товаришем оформили собі путівки в профілакторій. Поселили нас у величезну, п’ятимісну палату. Слава долі, ми жили там тільки удвох, та ще один хлопець з факультету романо-германської філології відсиплявся в палаті вдень, бо ночі проводив у коханої з легкої промисловості. Та ще який інший чувак часом спав по обіді. І от якось заходимо ми з Вовкою в палату – а дзеркало на шифоньєрі розбите!... Звісно, викликають нас до чи то старшої, чи головної по профілакторію дами. Теж така, франтавічка – курить «Біломор», голос відповідний. І з нею – завгосп, атставной майор. Починають нас допитувати. Ми нічого не знаємо. Справді. Нам викладають аргументи:
– Ми за вас ваєвалі, штоб у вас усьо било, а ви нє ценітє!
Майор підпрягається:
– Нє ценят! Вон на трєтьєм етажє, в ванной, в устройство для помивкі ноґ, – і руками змальовує біде, – взялі і аправілісь! Прямо туда! Ета ж да чєво нада дакатіцца! Прєдставляєтє?!
Головна пихкає «Біломором» і басом накладає резолюцію:
– Ужас! Савсєм совєсть патєрялі!
Завгосп продовжує змальовувати злодєянія тих, що нє ценят:
– А патом питалісь ЕТО заталкать туда зубной щьоткай!
Драматична пауза. І торжество справедливості:
– НЄ ВИШЛО!!!
І головна з хмари біломорового диму:
– Так кто разбіл зєркало?! ! Рассказивайтє!!
Ми знову своєї:
– Не знаємо, не бачили. Може, бачив чи щось знає третій наш сусід, романо-германець…
Вступає завгосп-майор і уточнює смершівським тоном:
– Романо-ґерманєц?! – туди-сюди очима. – А із какой Ґєрманії – із той ілі із етой?
Ми, проголомшені, бекаємо:
– Із е-е-етой…
А ви кажете поручник Дуб, поручник Дуб...
А я ще застав особливу породу майорів – учасників війни. Не називаю їх фронтовиками, бо навряд чи ці майори той фронт бачили. Вони мали освіту 5-6 класів і дуже нагадували персонажа, що його грав Папанов у фільмі «Бєрєґісь автамабіля». Багато їх по війні полишалося в Україні, де їм лаштували синекури – завгоспи, завкооперацією, заготскот тощо.
* * *
Змалку мені запам’ятався наш голова сільради на прізвище Фінаґєєв, щирий, найщиріший з можливих, кацап. До голови сільради він працював фінагентом і мене вражало: «Фінагент Фінаґєєв»… Фінна ґей фінн агентов.
* * *
Давним давно, люта зима, на сільській автобусній зупинці стоїть атставной майор – не Фінаґєєв, інший. У галіфе, у таких фетрових валянках, що їх у війну придумали німці, а по війні полюбили совіцькі начальники. Виставлене пузо, папановський вираз на червоно-синій мордяці.
Підходить до нього якась бабуся, його знайома. Зав’язує розмову:
– Здрастуйте, Василь Дормидонтович.
– Здраствуй, Адарка.
– Шо то у вас, Василь Дормидонтович, вид поганенький. Посиніли ви оно, мішки під очима…
Василь Дормидонтович гнівно креше очима й відрубує:
– Зато «стул» у мєня – АТМЄННИЙ!
Не пам’ятаю в якому я був класі, коли шкільний завгосп, майор у відставці і в галіфе Федот Данилович спокусив сорокарічну шкільну прибиральницю і в «комірчині для мітел» її взув. А виявилось, що вона була незаймана, і від такого стресу взяла та й умерла. Отаке. Усіх учнів, що в той день після уроків лишалися в школі, викликав слідчий і допитував, що вони бачили. Якби ж ми знали, що є що бачити!
* * *
В університеті була одна дуже класна установа, яка називалася «профілакторій». Путівку туди можна було взяти раз на рік рублів за 15, або й узагалі безплатно, і там, у профілакторії, жерти од пуза! Те ще й знайомитися з дівчатами з інституту легкої промисловості! Декотрі з нас жили в тому профілакторії не раз на місяць, а цілий рік. А, ще там у ванному блоці було біде – я вперше в житті його побачив. Якось і ми з товаришем оформили собі путівки в профілакторій. Поселили нас у величезну, п’ятимісну палату. Слава долі, ми жили там тільки удвох, та ще один хлопець з факультету романо-германської філології відсиплявся в палаті вдень, бо ночі проводив у коханої з легкої промисловості. Та ще який інший чувак часом спав по обіді. І от якось заходимо ми з Вовкою в палату – а дзеркало на шифоньєрі розбите!... Звісно, викликають нас до чи то старшої, чи головної по профілакторію дами. Теж така, франтавічка – курить «Біломор», голос відповідний. І з нею – завгосп, атставной майор. Починають нас допитувати. Ми нічого не знаємо. Справді. Нам викладають аргументи:
– Ми за вас ваєвалі, штоб у вас усьо било, а ви нє ценітє!
Майор підпрягається:
– Нє ценят! Вон на трєтьєм етажє, в ванной, в устройство для помивкі ноґ, – і руками змальовує біде, – взялі і аправілісь! Прямо туда! Ета ж да чєво нада дакатіцца! Прєдставляєтє?!
Головна пихкає «Біломором» і басом накладає резолюцію:
– Ужас! Савсєм совєсть патєрялі!
Завгосп продовжує змальовувати злодєянія тих, що нє ценят:
– А патом питалісь ЕТО заталкать туда зубной щьоткай!
Драматична пауза. І торжество справедливості:
– НЄ ВИШЛО!!!
І головна з хмари біломорового диму:
– Так кто разбіл зєркало?! ! Рассказивайтє!!
Ми знову своєї:
– Не знаємо, не бачили. Може, бачив чи щось знає третій наш сусід, романо-германець…
Вступає завгосп-майор і уточнює смершівським тоном:
– Романо-ґерманєц?! – туди-сюди очима. – А із какой Ґєрманії – із той ілі із етой?
Ми, проголомшені, бекаємо:
– Із е-е-етой…
А ви кажете поручник Дуб, поручник Дуб...
