![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ziegДруг нагадав про передвиборний настрій: http://kot-vasily.livejournal.com/24154.html?view=20570#t20570
НІЧ ІВАНА БОГУНА.
Болиш?
Боли ж!
боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І лядський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля з горла кров’ю обгоріла.
Там ребра на гаках, де воля говорила,
Там червоніє чорне вороння…
Ні шелесту, ні диму з димарів,
Лиш свище вітер черепові в вуха,
Та віється людська по світу потеруха,
Що звір і той без люду олюднів.
Невірна ніч, непевна – тупу-тупу! –
Безнебна ніч – татари де? – прийшла.
Шикує смерть – не спіте! – труп до трупа,
Ридають коні, кублиться імла.
Хропуть шаблі і ядра захропли.
Хропе і втома, цямкає губами,
І хмара ріжеться кривавими рогами
В безнебнім небі чорними шляхами,
І тиша спить, і віти, і вітри
Мазниці густо сплять, і кругло сплять колеса,
І кулям сняться голови й серця.
Невірна ніч! Ганьба довготелеса
Схиляється до нашого лиця.
Ганьбо! Ганебино! Ганьбище! Ти над нами!
Твій віщий зір на нашому чолі,
Що нашими козацькими кістками
Проторохтиш в землі і по землі.
Могил нема! Могили повтікали!
Дніпро утік – осталася вода.
І вовчі небеса над вовчими віками
Снують свою ходу – печальна та хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І за народом, згорбленим та босим
Панує без’язике небуття.
З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами сліпоті
Тікає воля, дух її і слово,
І грає рабство в сурми золоті.
Ніде нікого. Правда горілиці
Лежить в траві і власну лиже кров.
І моче морду серце у горілці,
І душе душу зраджена любов.
Ніде нікого. Будякові очі
Важкими бджолами, вмираючи, гудуть,
Татарський кінь стриже вухами ночі,
І місячні серпи ті ночі в копи жнуть.
Та не дай боже, та не дай нікому,
Як оцьому народоньку молодому!…
Ой не дай, не дай,
А як дай, то вбий,
Покарай його, погуби,
Во язицех всіх, во думках святих,
Покарай його, загуби,
Щоб не мучивсь так, не страждав отак
Цей народ-козак...
...Ні клятв, ні сліз, і ні колін,
Лиш горде горе тонкостанне...
Вікно, і вітер, і квилінь, –
Квиління віт неперестанне.
Листопад... Що ти? А якби
Отак усе відкрокувалось,
Все до початку відмоталось,
Як би ти жив і що робив?
Що б ти робив?
...Покинь. Дивись.
Краще дивись, як мла намулиться,
Як листопадний мокрий лист
В краплисту шибку писком тулиться...
Як би ти жив? Отак би й жив!
Покинь. Ну прошу. От їй-богу!
Сріблястий лист маслини-лоху,
Темно-зелений лист ожин,
Трепети лист сріблясто-чорний,
І дуба-нелиня важкий,
І лист акації, як човен,
І сосен листя-їжаки –
Все опадає... і розтане
У нім твоя і віт квилінь...
Ні клятв, ні сліз і ні колін –
Лиш горде горе тонкостанне...
Отак би й жив. І за плечима
Носив би торбу інших ран.
І ця шинкарська Україна
Й кривавоносий ятаган
Жилися б, їлися без тебе...
Любов зчорніла просто неба,
І гілки у вікні капкан...
Летять! Летять. Вони по мене.
Вони вже поруч, під вікном,
У хмарах в'ються, скачуть в кленах
Сичать приреченим крилом...
Таке їх множество! І коси,
Безсмертні коси у руках
Косим на мене оком косять,
Ще мить – закосять по кістках.
Вони по мене. І причина –
Не каяття, не каяття.
Від них людина не зачинена,
Як не зачинене й життя...
Це смерті. Смерті дум і суму,
Любові смерті, смерті вір,
Духовного глухого зсуву,
Це смерті правд. Це смерті мір.
Все опадає... і розтане
Його, твоя й моя квилінь.
Ні клятв, ні сліз і ні колін —
Лиш горда мужність тонкостанна!
Зацвів мороз. Нам не видати
З тобою літа до весни.
Не стало літа коло хати,
Забачить хата білі сни.
Що бачиш ти? 3а білим снінням
Ти бачиш гори, степ і шлях,
І голос, зірваний в боях,
І зуби, зціплені терпінням.
Так шепотів Богун до себе
Посеред поля попід небом.
"Ми знаємо, куди йдемо,
Як наші ночі йдуть за днями,
І України знамено
Кричить і горбиться над нами.
Прощальний час надій прощальних...
Ми тут. Ми всі. Ми є. Ми гурт.
Єднаймося. Ми той є ґрунт
Подій майбутніх вирішальних.
До бою, бо не буде бою.
Ледачість знелюдить і нас.
Відгасло літо – світ не згас.
І я з тобою, як з собою".
Повідлітало і не стало.
І стало тихо в небесах.
За птахом птах, за птахом птах,
За птахом птах – повідлітало...
...Поміж ядер, гармат і возів, казанів,
Від Дунаю, Дністра і до Дону.
На плечах жебраків,
На плечах козаків
Домовина
іде
додому.
То мене несуть, ще й коня ведуть,
Кінь голівоньку хиле.
В пережовклих степах золоту каламуть
Вітер з Вінниці хвиле.
НІЧ ІВАНА БОГУНА.
Болиш?
Боли ж!
боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І лядський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля з горла кров’ю обгоріла.
Там ребра на гаках, де воля говорила,
Там червоніє чорне вороння…
Ні шелесту, ні диму з димарів,
Лиш свище вітер черепові в вуха,
Та віється людська по світу потеруха,
Що звір і той без люду олюднів.
Невірна ніч, непевна – тупу-тупу! –
Безнебна ніч – татари де? – прийшла.
Шикує смерть – не спіте! – труп до трупа,
Ридають коні, кублиться імла.
Хропуть шаблі і ядра захропли.
Хропе і втома, цямкає губами,
І хмара ріжеться кривавими рогами
В безнебнім небі чорними шляхами,
І тиша спить, і віти, і вітри
Мазниці густо сплять, і кругло сплять колеса,
І кулям сняться голови й серця.
Невірна ніч! Ганьба довготелеса
Схиляється до нашого лиця.
Ганьбо! Ганебино! Ганьбище! Ти над нами!
Твій віщий зір на нашому чолі,
Що нашими козацькими кістками
Проторохтиш в землі і по землі.
Могил нема! Могили повтікали!
Дніпро утік – осталася вода.
І вовчі небеса над вовчими віками
Снують свою ходу – печальна та хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І за народом, згорбленим та босим
Панує без’язике небуття.
З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами сліпоті
Тікає воля, дух її і слово,
І грає рабство в сурми золоті.
Ніде нікого. Правда горілиці
Лежить в траві і власну лиже кров.
І моче морду серце у горілці,
І душе душу зраджена любов.
Ніде нікого. Будякові очі
Важкими бджолами, вмираючи, гудуть,
Татарський кінь стриже вухами ночі,
І місячні серпи ті ночі в копи жнуть.
Та не дай боже, та не дай нікому,
Як оцьому народоньку молодому!…
Ой не дай, не дай,
А як дай, то вбий,
Покарай його, погуби,
Во язицех всіх, во думках святих,
Покарай його, загуби,
Щоб не мучивсь так, не страждав отак
Цей народ-козак...
...Ні клятв, ні сліз, і ні колін,
Лиш горде горе тонкостанне...
Вікно, і вітер, і квилінь, –
Квиління віт неперестанне.
Листопад... Що ти? А якби
Отак усе відкрокувалось,
Все до початку відмоталось,
Як би ти жив і що робив?
Що б ти робив?
...Покинь. Дивись.
Краще дивись, як мла намулиться,
Як листопадний мокрий лист
В краплисту шибку писком тулиться...
Як би ти жив? Отак би й жив!
Покинь. Ну прошу. От їй-богу!
Сріблястий лист маслини-лоху,
Темно-зелений лист ожин,
Трепети лист сріблясто-чорний,
І дуба-нелиня важкий,
І лист акації, як човен,
І сосен листя-їжаки –
Все опадає... і розтане
У нім твоя і віт квилінь...
Ні клятв, ні сліз і ні колін –
Лиш горде горе тонкостанне...
Отак би й жив. І за плечима
Носив би торбу інших ран.
І ця шинкарська Україна
Й кривавоносий ятаган
Жилися б, їлися без тебе...
Любов зчорніла просто неба,
І гілки у вікні капкан...
Летять! Летять. Вони по мене.
Вони вже поруч, під вікном,
У хмарах в'ються, скачуть в кленах
Сичать приреченим крилом...
Таке їх множество! І коси,
Безсмертні коси у руках
Косим на мене оком косять,
Ще мить – закосять по кістках.
Вони по мене. І причина –
Не каяття, не каяття.
Від них людина не зачинена,
Як не зачинене й життя...
Це смерті. Смерті дум і суму,
Любові смерті, смерті вір,
Духовного глухого зсуву,
Це смерті правд. Це смерті мір.
Все опадає... і розтане
Його, твоя й моя квилінь.
Ні клятв, ні сліз і ні колін —
Лиш горда мужність тонкостанна!
Зацвів мороз. Нам не видати
З тобою літа до весни.
Не стало літа коло хати,
Забачить хата білі сни.
Що бачиш ти? 3а білим снінням
Ти бачиш гори, степ і шлях,
І голос, зірваний в боях,
І зуби, зціплені терпінням.
Так шепотів Богун до себе
Посеред поля попід небом.
"Ми знаємо, куди йдемо,
Як наші ночі йдуть за днями,
І України знамено
Кричить і горбиться над нами.
Прощальний час надій прощальних...
Ми тут. Ми всі. Ми є. Ми гурт.
Єднаймося. Ми той є ґрунт
Подій майбутніх вирішальних.
До бою, бо не буде бою.
Ледачість знелюдить і нас.
Відгасло літо – світ не згас.
І я з тобою, як з собою".
Повідлітало і не стало.
І стало тихо в небесах.
За птахом птах, за птахом птах,
За птахом птах – повідлітало...
...Поміж ядер, гармат і возів, казанів,
Від Дунаю, Дністра і до Дону.
На плечах жебраків,
На плечах козаків
Домовина
іде
додому.
То мене несуть, ще й коня ведуть,
Кінь голівоньку хиле.
В пережовклих степах золоту каламуть
Вітер з Вінниці хвиле.
