zieg | КРАЩЕ СТО РАЗІВ ПОЧУТИ (Reply)

Колись "колега по роботі" розповідала: хтось помилився був номером і потрапив на її телефон. І такий у того хтося був неймовірної краси голос, що колега обімліла. Слово за слово - домовилися зустрітися. Однак в останню мить колега забоялася - бо "хтось" бовкнув дивну фразу: "Баюсь, ви разачаруєцєсь" - і тому дала словесний портрет для ототожнення не свій, а подруги. Пройшла повз місце зустрічі немовби стороння - і вжахнулася своїй ксенофобії. Власник неймовірно красивого баритону виявився корейцем, схожим на ще живого тоді Великого Вождя Товариша Кім Ір Сена... Типаж далекий від київського розуміння ідеалу краси.
Схоже було й зі мною. (Ого! 28 років тому!!!! Жах.) Стою я, лейтенант-"двухґадічнік" у наряді "памошчніком дежурнава па палку". Неділя, пізній вечір, нікого нема, "дєжурний" капітан кудись попхався, я собі читаю "Біологію" Віллі та Детьє - і тут дзвонить міський телефон. Я відповідаю "как напісано в настаящем уставє". А зі слухавки - невимовний, неповторний, нечуваний дівочий голос. Фея, Льореляй, Алєся, Княжна Тараканова. Бездоганна, літературна, російська мова - на тлі звичного мені смілянського арґо відставних майорів. Дві години інтелектуального дискурсу (ги! тоді таких слів не було - та все ж) - і домовляємось про побачення. На перше травня в мене вихідний, аж півдня. Запрошую в гості. Руммейт Василь ("самий умний із баранов старший лєйтєнант Таранов", як придумали про нього солдати) буде зі своєю ґерл-френдою, а я приведу Прекрасну Незнайомку. І от стою я на порожній зупинці з огірком у руці, щоб легше було мене ідентифікувати. І приходить один автобус - нікого нема. І другий - нема. І третій. Четвертий. Підходить п'ятий. Одчиняє двері, стоїть. Нікого нема. Нема, нема... І тут з нього вилазить ТАКЕ! Метр п'ятдесят на зріст і стільки ж завширшки, руки стирчать у боки, але все одно аж до колін... Чорне кремплінове пальто й ноги в білих гольфах розчепірились пальцями з босоніжок... А пика... навіть у хмарний першотравневий вечір - МОТОРОШНО!!!! Чого я той огірок швиденько не з'їв?!!! Але ж я чемний, вихований (тобто слабкохарактерний) - і веду її додому. На квартиру. Іти треба повз мою в/ч. Оце, думаю, як побачать з вікон казарми солдати - все, хана, розвал дисципліни, крушеніє єдіноначалія, підрив авторитету і суїцид з табельної зброї. "Ідіть, - кажу, - вперед, я мушу на секунду забігти в частину" Забіг на КПП, переждав, поки ВОНО зайшло за ріг, вибіг, догнав... Заходимо в двір. Пильний, розумний, безстрашний сенбернар Джульбарс, який усіх, крім ротного Чєрнова, зустрічає лютим гавкотом, жалібно заскавчав і поліз у будку... Відчиняю хатні двері, пропускаю цю Єті вперед... Посеред хати стіл, за столом Таранов шинкує огірки на салат, і очі в нього стають мов блюдця, і ніж судомно ріже повітря... А його краля тихо-тихо рачки виповзає в сусідню кімнату й там, давлячись подушкою, регоче, аж синіє. На кутні б ти реготала. Ох... Мовчки просидів я за святковим столом, мовчки провів почвару до автобуса... Заходячи в автобус, вона сказала: "Ви мнє, канєчьно, уже нє пазванітє..." Вгадала.

До чого це я? А. Нарешті знову почав слухати Rammstein та Pink Floyd. Кілька років не міг одійти од їхнього мудацького відео. Очі б мої не бачили.

Примітка: "кримплін" або "кримплен" - страшенно модний років за сім до описуваних подій різновид пластмаси, що йшов на виготовлення одягу.