zieg | С@мотність у мережі

Недавно заходив у книгарню Є і побачив, що продається ця книжка. Не встиг погортати, щоб побачити, чи переклад порядний, чи просто переписані українськими буквами польські речення, як тепер переважно буває. Звернув увагу, що видавництво якесь інше, не "Кальварія", для якої я колись був переклав добрий шматок тексту на ознайомлення. Ото, щоб дарма не лежало, викладу -- може, комусь сподобається.

Януш Вішневський

С@мотність у мережі

З усіх вічних речей кохання триває найменше…

ЗА ДЕВ'ЯТЬ МІСЯЦІВ ДО ТОГО…
З платформи біля четвертої колії на одинадцятому пероні залізничної станції Берлін-Ліхтенберґ стрибає під поїзд найбільше самовбивць. Так свідчить офіційна, ретельна, як усе німецьке, статистика для всіх вокзалів Берліна. Це, зрештою, і так помітно, коли сидиш на лаві біля четвертої колії на одинадцятому пероні. Рейки там значно блискучіші, ніж на інших перонах. Аварійне гальмування, часто повторюване, надовго відшліфовує рейки. Окрім того, звичайно темно-сірі й бруднуваті бетонні шпали в кількох місцях уздовж усього одинадцятого перону значно світліші, ніж в інших – де-не-де майже білі. У цих місцях вокзальні служби використовували сильні детергенти, щоб змити плями крові з розірваних і розтягнених локомотивами та вагонами тіл самовбивць.

Ліхтенберґ – одна з найпериферійніших станцій у Берліні, та ще й до того ж найзанедбаніша. Коли позбавляти себе життя на станції Берлін-Ліхтенберґ, то виникає враження, що позаду лишається сірий, брудний, смердючий од сечі, з облупленим тиньком світ, населений сумними, а то й сповненими відчаю, людьми. Покидати назавжди такий світ значно легше.

Вихід по кам'яних сходах на одинадцятий перон – останній вихід у тунелі між касовим залом і приміщенням трансформаторів, що цей тунель завершує. Четверта колія – найдальша колія на всьому вокзалі. Якби в касовому залі вокзалу Берлін-Ліхтенберґ вирішити вбитися, стрибнувши під поїзд, то, йдучи на платформу четвертої колії на одинадцятому пероні, проживеш найдовше. Тому самовбивці майже завжди обирають четверту колію на одинадцятому пероні.

На платформі біля четвертої колії стоять дві обписані, порізані ножами дерев'яні лави, прикручені величезними болтами до бетонної основи. На лаві, ближчій до виходу з тунелю, сидів худий, смердючий чоловік. Уже багато років він жив на вулиці. Трусився від холоду й страху. Сидів з неприродно вивернутими стопами, руки тримав у кишенях подертої і вкритої плямами болоньєвої куртки, в кількох місцях склеєної жовтою липкою стрічкою з синім написом "Just do it". Курив цигарку. Поряд з ним на лаві стояло кілька бляшанок з-під пива та порожня пляшка з-під горілки. Коло лави, в поліетиленовій рекламній торбі мережі "Альді", з якої давно вже стерлася жовта фарба, лежало все його добро. Пропалена в кількох місцях ковдра, кілька шприців, коробочка для тютюну, пачечки цигаркового паперу, альбом зі знімками з похорону сина, консервна відкривачка, коробочка сірників, дві упаковки метадону, у плямах кави та крові книжка Ремарка, старе шкіряне портмоне з пожовклими, порваними і знову склеєними фотографіями молодої жінки, з дипломом про освіту та довідкою про несудимість. Того вечора до однієї з фотографій молодої жінки чоловік прикріпив скріпкою листа й стомаркову банкноту.

Зараз він ждав поїзда з вокзалу Берлін-Зоо до Анґермюнде. Дванадцять хвилин по півночі. Швидкий, з обов'язковим бронюванням місць і з вагоном "Мітропи" серед вагонів першого класу. Цей поїзд ніколи не затримується на станції Ліхтенберґ. Проїжджає дуже швидко по четвертій колії і зникає в темряві. Має понад двадцять вагонів. А влітку й більше. Чоловік знав це здавна. Приходив на цей поїзд уже багато разів.

Чоловік боявся. Цей сьогоднішній страх був, однак, цілком інакший. Всепоглинаючий, всюди відомий, найменований і глибоко досліджений. Він добре знав, чого боїться. Найгірший страх – перед тим, чого не можна назвати. Від безіменного страху не помагають навіть шприци.

Сьогодні він прийшов на цей вокзал востаннє. Потім уже ніколи не буде самотній. Ніколи. Самотність – найгірша. Ждучи поїзда, сидів спокійний, умиротворений. Майже радісний.

На другій лаві, за кіоском з пресою та напоями, сидів інший чоловік. Важко було визначити його вік. Років тридцяти семи, сорока. Засмаглий, напачхений дорогим одеколоном, у чорному шерстяному піджаці, світлих штанях, розстібнутій оливковій сорочці й зеленій краватці. Коло лавки поставив металеву валізу з наліпками авіаліній. Увімкнув комп'ютер, котрий вийняв з чорної шкіряної сумки, але одразу ж зняв його з колін і поставив коло себе на лаві. Екран комп'ютера мигтів у темряві. Стрілка годинника над пероном проминула цифру дванадцять. Починалася неділя, 30 квітня. Чоловік спер голову на долоні. Заплющив очі. Плакав.

Чоловік з лави при вході встав. Потягся по пластикову рекламну торбу. Переконався, що лист і банкнота лежать у портмоне, взяв чорну бляшанку з пивом і рушив до краю платформи, одразу коло семафора. Це місце видивився собі вже давно. Проминув кіоск з напоями і тоді побачив його. Не сподівався нікого побачити на одинадцятому пероні по півночі. Завжди був тут сам. Огорнув його неспокій, інакший, ніж страх. Присутність цього другого чоловіка порушувала весь його план. Він не хотів нікого зустріти по дорозі в кінець платформи. Кінець платформи… Це буде справді кінець.

Раптом відчув, що хоче попрощатися з цим чоловіком. Підійшов до лави. Відсунув комп'ютер і сів близенько.

– Друже, вип'єш зі мною пива? Останній ковток. Вип'єш? – запитав, торкаючись його стегна і простягаючи бляшанку з пивом.

ВІН: Минула північ. Схилив голову й відчув, що не стримає сліз. Уже давно не почувався так самотньо. Це через той день народження. Самотність, як відчуття, вже кілька років рідко добиралася до нього в шаленому гоні щоденності. Самотнім можна бути тільки тоді, коли маєш на це час. Він не мав часу. Так ретельно організував собі життя, щоб ніколи не мати часу. Проєкти в Монако і в США, захист дисертації і викладання в Польщі, наукові конференції, публікації. Ні, в його біографії не було останнім часом перерв на роздуми про самотність, розчулення і такі слабкості, як оце тут зараз, на цьому сірому покинутому вокзалі, коли він, приречений на бездіяльність, не міг зайнятися нічим іншим, щоб забути, і самотність з'явилася, як напад астми. Те, що він тут і має цю незаплановану перерву – це тільки помилка. Звичайна, банальна, безглузда помилка. Як описка в тексті. Перевіряв у Інтернеті перед приземленням на Берлін-Геґель розклад руху поїздів і не звернув уваги, що зі станції Берлін-Ліхтенберґ до Варшави вони курсують тільки в робочі дні. А хвилину тому закінчилася субота. Навіть мав право цього не помітити. Це було вранці після кількагодинного перельоту з Сіетла, перельоту, що завершував тиждень праці без перепочинку.

День народження опівночі на вокзалі Берлін-Ліхтенберґ. Який абсурд. Чи він тут опинився з якоюсь місією?! Це місце могло б бути прекрасним знімальним майданчиком для фільму, неодмінно чорно-білого, про безглуздість, сірість і гнітючість життя. Був переконаний, що Воячек тут, у таку хвилину, написав би свого найпохмурішого вірша.

День народження. Як він народився? Як це було? Чи дуже їй боліло? Що думала, коли їй боліло? Так ніколи її про це й не спитав. А власне, чому? Отак просто: "Мамо, тобі дуже боліло, коли ти мене народжувала?"

Зараз хотів би це знати, та коли вона була ще жива, не прийшло йому таке в голову.

Тепер її вже нема. І інших теж. Усі найважливіші люди, яких він любив, повмирали. Батьки, Наталія… Не мав нікого. Нікого важливого. Мав тільки проєкти, конференції, терміни, гроші та, інколи, визнання. Хто взагалі пам'ятає, що в нього сьогодні день народження? Для кого це має значення? Хто це помітить? Чи є хтось такий, хто сьогодні про нього подумає? І тоді нахлинули ті сльози, яких він не зумів уже стримати.

Раптом його хтось штовхнув.

– Друже… Вип'єш зі мною пива? Останній ковток. Вип'єш? – почув він захриплий голос.

Підняв голову. Червоні перелякані очі у завеликих очних ямах худого, зарослого і вкритого ранами обличчя дивилися на нього благально. У простягнутій тремтячій руці чоловіка, який сидів поряд, була бляшанка пива. Чоловік помітив його сльози, відсунувся й сказав:

– Слухай, друже, я не хочу заважати. Не хотів, чесно. Я теж не люблю, коли я плачу і хтось чіпляється. Я вже йду. Плакати треба в спокої. Тільки тоді це приносить радість.

Не дав йому відійти, хапаючи за куртку. Взяв бляшанку з його руки й сказав:

– Ти не заважаєш. Слухай, ти навіть не знаєш, як я хочу з тобою випити. Кілька хвилин тому в мене настав день народження. Не йди. Мене звати Якуб.

І раптом зробив те, що в ту мить здавалося йому цілком природним і чому не міг опиратися. Притяг того чоловіка й обійняв. Схилив голову на плече, вкрите подертою болоньєвою курткою. Посиділи так якусь мить, відчуваючи, що діється щось урочисте. Та наступної миті тишу порушив поїзд, що з гуркотом пролетів повз лаву, на якій сиділи вони, пригорнувшись. Чоловік зіщулився, мов перелякане дитя, притулився до нього дужче й сказав щось, що заглушив стукіт коліс стрімкого поїзда. За мить йому стало соромно. Той другий, очевидно, відчув те саме, бо рвучко відсунувся, без жодного слова встав і пішов до сходів, ще вели в тунель. Коло металевого кошика для сміття затримався, вийняв аркушик паперу зі своєї пластикової торби, зім'яв його в долоні і вкинув у кошик. Ще за мить зник у тунелі.

– Усього найкращого з нагоди дня народження, Якубе, – сказав голосно, випиваючи останній ковток пива з бляшанки, яку той чоловік поставив поряд з миготливим комп'ютером.

Це тільки мить слабкості. Напад аритмії серця, що вже минув. Він випростався. Сягнув у сумку по мобільний телефон. Витяг куплену вранці берлінську газету, знайшов рекламу служби таксі. Набрав номер. Спакував комп'ютер і, гупаючи валізою на вибоїнах, потяг її до тунелю, що веде до касового залу й виходу в місто.

Як це було? Як він сказав? "Плакати треба в спокої. Тільки тоді це приносить радість …".

ВОНА: Уже давно жоден чоловік так не старався, щоб вона мала такий настрій, відчувала себе привабливою і мала в келиху найкращі напої.

– Ніхто не заперечить, що в Попелюшки було напрочуд сумне дитинство. Злі єдинокровні сестри, тяжка праця й жахлива мачуха. Окрім того, що мусила труїтися, вичищаючи попіл з піддувала, на додачу не мала навіть каналу МТV, – сказав, вибухаючи сміхом, молодий чоловік, що сидів навпроти неї біля стойки бару.

Був він на кілька років молодший за неї. Мав не більше, ніж двадцять п'ять. Бездоганно елегантний. Давно вона не бачила так гармонійно вбраного чоловіка. Саме так. Гармонійно. Був вишуканий, як його красиві, шиті у кравця, костюми. Усе в ньому пасувало одне до одного. Запах одеколону пасував до кольору краватки, колір краватки пасував до кольору камінчиків золотих запонок у манжетах невимовно блакитної сорочки. Золоті запонки в манжетах – хто зараз узагалі користується такими запонками? – своїм розміром і відтінком золота пасували до золотого годинника, що він його носив на зап'ясті правої руки. А годинник пасував до пори дня. Зараз, увечері, на цю зустріч з нею в барі надів елегантного прямокутного годинника з тонким шкіряним ремінцем кольору його костюма. Вранці, на засіданні в берлінському офісі їхньої фірми, на руці в нього був важкий, достойний «Ролекс». Крім того, вранці він інакше й пахнув. Вона добре це знає, бо спеціально була встала зі свого місця й прямо над його головою нахилилася по пляшку мінеральної води, хоч перед нею стояла ціла таця з пляшками.

Придивлялася до нього всю першу половину дня. Звали його Жан і був він бельгійцем "з абсолютно французької частини Бельгії", на чому наголошував. Вона не знала, чим французька частина Бельгії так дуже відрізняється від фламандської, але припустила, що, вочевидь, бути з французької частини почесніше.

Як потім виявилося, не тільки вона вважала Жана найбільшою привабою цього цирку в Берліні. Зібрали їх з усієї Європи в центральний офіс у Берліні, щоб сказати, що, власне, сказати їм нічого. Вона вже рік марудилася разом з бельгійським колегою в проєкті, який у Польщі вдатися не міг. Обладнання, яке вони хотіли продавати, просто не пасувало до польського ринку. Важко продавати ескімосам креми для зміцнення засмаги. Навіть якщо це креми найвищої якості.

Узагалі не хотіла сюди приїжджати і робила все, щоб перекинути цю поїздку на когось іншого з їхнього відділу. Вони з чоловіком оддавна планували поїздку в Карконоші з вилазкою в Прагу. Не вдалося. З Берліна прийшло чітке розпорядження, що приїхати має саме вона. Та ще й поїздом, бо, щоб це перебування в Берліні взагалі мало якийсь сенс, мусила спершу провести один день у філії їхньої фірми в Познані.

Їдучи сюди з Варшави – останнім часом ненавиділа їздити поїздами – мала дуже багато часу, щоб виробити стратегію, яка б дозволила їй одраяти центр од цього проєкту. Однак Жан, той бельгієць з запонками, що, либонь, пасували навіть до погоди, переконав усіх, що "ринок у Польщі сам іще не знає, що потребує цього обладнання". І що він "має геніально простий план, як зробити так, щоб польський ринок про це довідався". Потім цілу годину на тлі старанно зроблених кольорових слайдів розповідав про свій "геніально простий план".

Мало того, що вона сама б розповіла про це за п'ятнадцять хвилин та ще й кращою англійською, то, на додачу, ніщо – окрім мапи Польщі – на його слайдах не відповідало дійсності. Але, крім неї, ні на кого це не справило особливого враження. Було видно, що директорка з Берліна прийняла рішення ще до презентації. Вона теж прийняла рішення ще до презентації. На біду, це були цілком протилежні рішення. Та хіба директорка могла з нею погодитися? Хіба такий нестерпно вродливий доповідач, що говорить англійською з таким чарівним французьким акцентом, міг помилятися? Директорка дивилася на бельгійця, що молов нісенітниці на тлі кольорових фантазій, як на гарного мужика, що от-от почне роздягатися. Важкий випадок менопаузи. Та що вдієш, спокуса безумовно варта була, на думку директорки, грошей акціонерів. Окрім того, завжди можна переконати ескімосів, що засмага чіпляється й під час довгої полярної ночі. І креми знадобляться їм напевно.

Після Жана виступила вона. Директорка навіть не ждала кінця її виступу. Вийшла, викликана секретаркою до телефону. Таким чином усі довідалися, що не варто її слухати. Схилися мов по команді над клавіатурами своїх лаптопів і поринули в Інтернет. В принципі могла б декламувати вірші або розповідати польською анекдоти – все одно б вони не помітили. Тільки бельгієць, коли вже закінчила виступ, став перед нею і з тією своєю роззброюючою усмішкою сказав:

– Я ще не бачив красивішого інженера. Навіть якщо ви не маєте рації, я все одно вас слухав, затамувавши дух і з найвищою увагою.

Коли потяглася в сумочку, щоб показати йому свої розрахунки, додав:

– Чи не могли б ви переконати мене у своїй слушності сьогодні ввечері в барі нашого готелю? Скажімо, годині о двадцять другій?

Погодилась не вагаючись. Навіть не пробувала нічого ускладнювати спішно вигаданими брехеньками про те, яка вона ввечері зайнята. Все офіційне, що можна було робити вечорами, вже відбулося. Поїзд до Варшави аж завтра, десь опівдні. Крім того, хотіла побути з бельгійцем хоч раз так, щоб не було при цьому їхньої берлінської директорки.

Тепер тут, у готельному барі, раділа, що вранці не надто палко протестувала в справі цього проєкту. Бельгієць був таки чарівний. Схоже було, що він часто буває в цьому готелі. З барменом розмовляв французькою – мережа готелів "Меркюр", у якій фірма традиційно бронювала їм номери, належить французам, через що персонал говорить по-французьки – і видно було, що вони в дружніх стосунках.