Люди. Моральна стійкість.

[zieg]

Батько мого кума, дядя Коля - сухий лисий сморчок з золотими зубами - неабиякий ловелас. Років йому за шістдесят, троє онуків - і весь час він то йде від жінки до чергової пасії, то вертається, то розплутує якісь ускладнення з тими пасіями, то просить інших розплутати. Жінка, баба Оля, уже не звертає на дядіколіні ескапади уваги. Прийшов - добре. Пішов - нічого.
Якось я щось перевозив і попросив кума помогти вантажити. Дядю Колю теж покликали - були потрібні руки. Щось ми зносили, вантажили. Ті вгорі, ті внизу. За якимось разом визираю у вікно - як там ситуація знизу? І бачу - на лавці у дворі сидить дядя Коля, а поруч з ним - шикарна блондинка. Видно, що висока, струнка, ноги такі довгі, а спідничка така коротка... І так щось дяді Колі розказує, так до нього нахиляється, так в очі заглядає! А дядя Коля сидить незворушний і холодний, наче йому та блондинка геть нецікава. Чого не може бути за означенням.
Коли все попереносили, питаю:
- Дядя Коля, що то коло вас за блондинка сиділа? Що від вас хотіла?
А він мені:
- Льоша!! У тєбя троє дєтєй! Шо ти бландінкамі інтєрєсуєшься?
Опа.