zieg | Люди-два

От у нас на курсі був один хлопчик. Назвемо його умовно Валєрик. Або Віталік. Краще Віталік. Віталік був відмінник. Пам'ять мав таку, що ого. На четвертому курсі словничок з іноземної мови за п'ятий клас (розрізаний удвоє зошит, пам'ятаєте?) міг цитувати з будь-якої сторінки хоч угору, хоч униз, зазначаючи зроблені ще тоді помилки. Я б сказав, пам'ять навіть не фотографічна, а талмудична - коли ото протикають голкою Тору і треба назвати всі букви, проткнуті голкою, на всіх сторінках. Валєрик - тьху, Віталік - назвав би. Ще він був на диво сумлінний у навчанні - за всі п'ять років не мав жодної четвірки з жодного предмета, одержував лєнінську стипендію, весь вільний час проводив у читалці, гуляти не ходив, вина не пив, на дівчат не задивлявся і був незайманий.
А на п'ятому курсі, вже навесні, дивлюся - йде Віталік, міцно тримаючись за ручку, з якоюсь дівчинкою. Ну такою сіренькою мишкою, ну такою сіренькою. Після тривалого і вмілого допиту Віталік розколовся - таки втратив з нею цноту.
- Який же я був дурний, - каже, - уникав плотського кохання, не знав, що це так чудово! Я з нею ніколи не розлучуся - за те, що подарувала мені цю радість!

Ми, досвідчені, тільки плечима знизали.

Не встигли ми й державні іспити скласти, аж зустрічаю я Віталіка знову. І знову за ручку з дівчинкою. Тільки - хи-хи - вже з іншою.

Допитувати не довелося - сам сказав:
- Який же я був дурний, думав, що на одній світ клином зійшовся! Це ще краща - і гарніша, і більше всього вміє!

Трояндовий комплекс Маленького Принца було подолано.
* * *
У наш час Віталік працює професором в одному з університетів і належить до провідних діячів тамтешньої ґей-спільноти.